Чому Гарвардські Студенти Обирають Українську Мову

Сьогодні рівень підтримки та уваги світу до України є безпрецедентним.  Одним із виявів культурної солідарності стало помітне зростання інтересу до української історії, культури – особливо, літератури – та мови. 

Щоб задовольнити такий інтерес серед студентів, Гарвардський університет збільшив кількість курсів, пов'язаних з Україною. Цього року, зокрема, помітно виросла кількість студентів, які хотіли б поглиблено вивчати українську мову. 

На кафедрі славістики викладання більшості мов відбувається на трьох рівнях – початковому, середньому та вищому. І в цьому українська – не виняток. 

Ми поспілкувалися зі студентами, які цього семестру прийшли вивчати українську мову, щоб зрозуміти, чому з усіх слов’янських мов вони обрали саме її.  

ЕММА БАРНЗ, студентка початкового рівня, другокурсниця – біолог, її спеціалізація – розвиток та регенеративна біологія людського організму. Вона хотіла б займатися дослідженням інфекційних хвороб. Латина – це єдина іноземна мова, яку вона вивчала в середній школі.

Група середнього рівня виявилася найчисленнішою. До неї увійшли студенти, які або походять з країн колишнього Радянського Союзу, або вже добре володіють російською, бували в Східній Європі та хочуть поглибити свої знання слов'янських мов. 

АННА ВІЧКІТОВА – аспірантка кафедри (департаменту) слов'янських мов і літератур Гарвардського університету. Вона народилася й виросла в Уфі (Башкирія, Росія) та вчилася у Санкт-Петербурзі. Анна має звання магістра з російської літератури, яке вона одержала в Санкт-петербурзському університеті, і звання магістра з соціології від Європейського університету (Санкт-Петербург). Її найбільше цікавить російська та російськомовна культура, зокрема, література, історія, гендерні дослідження та соціополітичний контекст цих досліджень, починаючи від кінця дев'ятнадцятого сторіччя і по тепер. Із погляду методології, А. Вічкітова є прихильницею критичної теорії (critical theory) – соціологічної теорії, яка спрямована на критику існуючого стану речей у суспільстві та сприяє здійсненню змін. Метою критичних теоретиків є виявлення і дослідження тих підвалин соціального життя, які стоять на заваді більш повного та вичерпного розуміння базових світових процесів. Її також цікавлять жіночі, гендерні та сексуальні дослідження, зокрема, в галузі політики пам'яті у пост-радянських країнах; екологія; екокритицизм; феміністична поезія та постгуманістична теорія.

ОЛЬГА КІЯН вчиться на магістерській програмі регіональних досліджень Росії, Східної Європи та Середньої Азії (REECA) при Центрі ім. Дейвіса. Цього року вона захистила звання бакалавра в Гарвардському університеті з економіки, її друга спеціальність – урядування та повний курс російської мови. Під час навчання у Гарварді вона також працювала на різні урядові установи США як стажист та як асистент-дослідник. Вона сподівається працювати в галузі міжнародних відносин, зокрема, в країнах колишнього Радянського Союзу.

АРУЖАН МЕІРХАНОВА – студентка другого курсу програми «Регіональні дослідження: Росія, Східна Європа, Середня Азія» (REECA) та стипендіат з інновацій програми досліджень Середньої Азії в Центрі імені Дейвіса. Ступінь бакалавра політичних наук та міжнародних відносин вона одержала в університеті ім. Назарбаєва (Астана, Казахстан). Частиною її дослідницької програми є вивчення методів управління видобутку відновлюваної енергії в Казахстані. На її думку, це є надзвичайно перспективною галуззю, тому в майбутньому вона планує працювати саме у сфері розвитку «зеленої» енергетики Казахстану. І навчання в Гарварді дасть їй для цього достатньо знань і навичок.

ЛУКАС РАЙЗІНҐЕР – студент магістерської програми регіональних досліджень Росії, Східної Європи та Середньої Азії (REECA) при Центрі ім. Дейвіса. Він вже здобув звання бакалавра з економіки в Університеті Північної Кароліни та навчався в Росії в Московському міжнародному університеті. По закінченню бакалаврської програми він одержав стипендію імені Борена і пройшов інтенсивний курс російської мови в Американському університеті Середньої Азії (Бішкек, Киргизстан) та в Казахському національному університеті Аль-Фарабі (Алмати, Казахстан). Він також стажувався в казахській неурядовій організації «Євразійський фонд Середньої Азії» та в інвестиційному фонді SEAF у Тбілісі (Грузія). По закінченні магістерської програми в Гарварді Л. Райзінґер хотів би працювати у сфері міжнародного розвитку, зокрема, там, де це стосується закордонної допомоги Україні.

На вищий рівень української потрапили студенти, які або вже вивчали цю мову в Гарварді, або бували в Україні й хотіли б продовжувати займатися нею як фахівці.

НАТАША КАДЛЄЦ – аспірантка кафедри слов'янських мов та літератур. Звання бакалавра з російської літератури вона одержала у 2018-му році в Пенсильванському університеті (США), а звання магістра російської та слов'янської філології – у 2020- му році в Тартуському університеті (Естонія).

ДЕНІЕЛ ПАЛМЕР – історик, він одержав звання бакалавра в Гарварді у 2019 році і зараз навчається на магістерській програмі мистецтв і наук при Центрі ім. Дейвіса. До того він шість років (2015 – 2021) працював санітаром на «швидкій допомозі» і зараз, паралельно з навчанням, працює аналітиком в компанії «Майкрософт».

КOЛМАН СКАНЛАН-ДУРО цього року закінчує магістерську  програму «Регіональні дослідження: Росія, Східна Європа, Середня Азія» (REECA). До цього він працював у сфері освіти та консалтингу, й надалі планує повернутися туди. Він також хотів би присвятити себе журналістиці.

Кожному з цих студентів ми поставили три запитання, які стосуються вивчення української мови в Гарварді. І ось їхні відповіді.

Що вас спонукало вивчати українську мову?

ЕММА БАРНЗ: Я п'ять років до того вивчала латину і хотіла перемкнутися на якусь не-романську мову. Майже все літо я слухала українську музику, і я знала, що українська граматика в чомусь подібна до латини, отож я вибрала українську.

АННA ВІЧКІТОВA: Я не можу дочекатися, коли я зможу відкрити для себе світ української літератури, як прози, так і поезії. Також одне із моїх наукових зацікавлень – це політика історичної пам'яті у пострадянських країнах, особливо – в Україні. Мені, зокрема, хотілося б більше дізнатися про «Ленінопад», а також те, як на символічному рівні українці позбуваються свого тяжкого та травматичного досвіду. 

ОЛЬГA КІЯН: Безумовно, війна в Україні посилила моє бажання вивчати українську, але вже й до того я мала свої підстави й причини вивчати цю мову. Перш за все, хоча я й народилися у Сполучених Штатах, але моя родина – з Харкова. Отже, і з точки зору своєї, так би мовити, історичної спадщини вивчення української має для мене велике значення. В дитинстві я чула й сприймала тільки російську. Тому я сподіваюся, що знання української мови допоможе мені краще спілкуватися не лише зі своєю ріднею, але й із тими моїми друзями, які розмовляють виключно українською.

АРУЖАН МЕІРХАНОВA: Попри те, що я вивчаю насамперед Середню Азію, моя університетська програма регіональних досліджень передбачає ширше й глибше розуміння всього регіону. До того ж аналіз міжнародних відносин в Євразії навряд чи буде можливим без фундаментальних знань політичних та історичних подій в Україні. Проте мій інтерес до України не обмежується використанням мови для вивчення політики та історії країни. Я завжди захоплювалася українською попмузикою і дивилася телепередачі з українськими ведучими та акторами. В мене також є багато друзів і колег з України. Саме ці аспекти  розпалили мою зацікавленість і спонукали дізнатися більше про цю країну. На мій погляд, навряд чи існує кращий спосіб зрозуміти країну та спосіб життя її народу, ніж вивчення мови. 

ЛУКАС РАЙЗІНҐЕР: На вивчення української мови мене надихнув мій близький друг, з яким я вивчав російську на перших курсах навчання в Університеті Північної Кароліни. Він став першим з усієї своєї сім'ї, хто народився в Америці. Коли в лютому почалася війна, ми разом з ним були у Середній Азії, де також вивчали російську. І цей досвід лише зміцнив моє бажання, опинившися в Гарварді, зайнятися українською мовою.

НАТАШA КАДЛЄЦ: Напевно, моя відповідь здасться Вам дуже дивною, але те, що я скажу, є правдою. Навесні 2022 року я саме ходила на курс східнослов'янської лінгвістики, де я дізналася, що в українській мові в займенниках, які стоять після прийменників, наголос переходить на перший склад. Тобто, українці кажуть «мене це цікавить», але «для мене це цікаво». Мене дуже вразив цей факт, хоча я і не розумію, чому саме. Можливо, просто тому, що я досі ніколи не зустрічала мови, яка б мала подібну рису. І після цього я вирішила серйозно зайнятися українською. Звичайно, були ще й інші, менш конкретні причини, але про це я скажу нижче. 

ДЕНІЕЛ ПАЛМЕР: Я хотів вивчити ще одну, окрім російської, слов'янську мову, щоби розширити своє розуміння пострадянського світу. Знання російської ніби відчинило для мене двері в той світ, а знання української дає іще ширшу перспективу. 

КОЛМАН СКАНЛАН-ДУРО: Я вирішив вивчати українську ще до повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну у лютому 2022-го року. До того я майже одинадцять років вивчав російську мову, і я зрозумів, що наступним логічним кроком може бути саме українська. Більше того, я хотів зрозуміти Україну та її історію не через російську чи американську академічну призму, а напряму, тобто з українських джерел, я хотів почути українські голоси. А без знання мови зробити це неможливо.

Які перспективи – професійні, академічні, особисті – відкриває для вас знання української?

ЕММА БАРНЗ: Я вирішила зайнятися українською із суто особистих міркувань. Крім того, це відкриває можливості для навчання за кордоном. 

АННA ВІЧКІТОВA: Я – славіст, отже знання української дає мені ніби іншу перспективу та можливості для порівняльного аналізу. Зокрема, мене цікавить сучасний український феміністичний рух та музична попкультура. В Україні я маю рідню та друзів, і сподіваюся, що колись зможу спілкуватися з ними українською.

ОЛЬГA КІЯН: Для моєї академічної роботи та професійної діяльності знання української мови є, справді, безцінним. В майбутньому я планую досліджувати, як саме Росія перетворює різні історичні наративи на знаряддя закордонної політики, особливо в своїх стосунках з Україною. І знання мови дозволить мені залучити до свого дослідження багато україномовних джерел. І це, безумовно, допоможе мені знайти відповіді на багато питань і торкнутися багатьох тем, які мене цікавлять. По закінченню університету я планую працювати у сфері міжнародних відносин, більш конкретно – американсько-російських стосунків на всьому пострадянському просторі. І я не сумніваюся, що знання української  стане мені у пригоді. 

АРУЖАН МЕІРХАНОВA: Як я вже зазначала, мій інтерес до вивчення української мови та культури походить із суто особистого досвіду. Я б хотіла використовувати свої знання, щоби спілкуватися з друзями та колегами в Україні їхньою рідною мовою. Я не знаю, наскільки мені вдасться користуватися українською у своїй професійній діяльності, але не виключаю, що вона знадобиться і в моїй дипломатичній кар'єрі.

ЛУКАС РАЙЗІНҐЕР: Сподіваюся, що зможу по завершенню війни працювати в Україні, оскільки моя спеціальність – економічний розвиток. І знання української, безумовно, є важливим у сфері міжнародної допомоги та відбудови країни.

НАТАШA КАДЛЄЦ: Зараз я навчаюся в аспірантурі, займаюся слов'янськими літературами, вивчаю, головним чином, культурну політику Радянського Союзу й питання розвитку літературного канону за умов тиску з боку влади. Моя дисертація присвячена тому, із чого за часів СРСР складався російський дореволюційний літературний канон. До цього року з усіх регіональних мов я знала тільки російську. Але, взагалі, я цікавлюся не «Росією» чи радянською історією, як «продовженням російської історії у ХХ столітті», а саме СРСР і тим, що відбувається, коли влада так активно намагається вплинути на сприйняття культури, на те, яких авторів просувати, а яких замовчувати. І зараз я дедалі більше з'ясовую для себе, що для повнішого розуміння «екології» радянської культури, треба подивитися на ці питання у набагато ширшому, а не лише російському контексті. Тому знання української відкриває багато можливостей для моїх майбутніх досліджень.

Мене також цікавить українська мова і з лінгвістичної точки зору. Своєю другою спеціальністю я хочу мати східнослов'янське мовознавство. Щоправда, я не маю аж такої серйозної лінгвістичної підготовки, тому це, мабуть, виглядає як «лінгвістика для аматорів», але це також дає мені змогу колись, у майбутньому викладати ці мови. Раніше я, взагалі, збиралася займатися порівняльним слов'янським мовознавством, але, почавши вивчати українську, зрозуміла, що мене цікавлять саме східнослов'янські мови, а саме – порівняльний синтаксис і семантика української, білоруської та російської мов. Ну й, нарешті, мушу сказати, що я колись провела два місяці в Одесі, і це був найкращий період мого життя. Взагалі, Україна виділяється серед країн, де я бувала, як таке місце, де я могла б оселитися і жити. Отже, як бачите, я маю й свій, так би мовити, егоїстичний інтерес.

ДЕНІЕЛ ПАЛМЕР: При кожній нагоді я намагаюся читати і досліджувати будь-який матеріал мовою оригіналу. І мені дуже пощастило в тому, що я вже був здатен слухати і розуміти багато з промов президента Зеленського та читати українські урядові документи. 

КОЛМАН СКАНЛАН-ДУРО: Знання української мови відкриває для мене дуже багато перспектив. Йдеться про можливість працювати й проводити академічні дослідження в Україні, а також і на особистому рівні будувати й підтримувати повсякденні зв'язки з українцями. Це, на мою думку, найкращий спосіб зрозуміти країну та її суспільство.

Чи змінила щось у цьому відношенні російсько-українська війна?

ЕММА БАРНЗ: Влітку, саме через цю війну я почала слухати українську музику. Можна сказати, що це досить сильно вплинуло на моє бажання вивчати мову. 

АННA ВІЧКІТОВA: Безумовно. Я усвідомила, наскільки вразливим є цей світ (і всі ми, хто живе у ньому) перед загрозою застосування зброї, як важливо вивчати історію, і яку цінність має підтримка, яку ми надаємо одне одному. 

ОЛЬГA КІЯН: Ця війна, безумовно, лише зміцнила моє бажання вивчати українську мову.

АРУЖАН МЕІРХАНОВA: Казахстан і Україну об'єднує багато спільного, зокрема, радянське минуле. Казахстанці відчувають близьку спорідненість з українцями, так само як і з громадянами інших колишніх радянських республік. Протягом десятиліть культурні та суспільні зв'язки між нашими країнами були особливо міцними. З цієї та з багатьох інших причин російське вторгнення в Україну доволі сильно вдарило по багатьох казахстанцях, в тому числі й по мені. Шок і переляк – це занадто м'які слова, щоб описати, що саме відчуває наше суспільство. 

Наша перша реакція полягала в тому, щоби звернутися до українських друзів і знайти бодай якийсь спосіб допомогти їм на особистому рівні. Слід також зауважити, що я стежила за політичними подіями в Україні задовго до 24-го лютого, але із початком повномасштабного вторгнення я стала робити це ще регулярніше. Постійні розмови про війну з колегами, друзями та родиною змусили мене замислитися над тим, як багато ще я маю дізнатися про Україну та євразійський регіон у цілому.  Саме над цим я зараз намагаюся працювати, і я дуже вдячна Українському науковому інституту Гарвардського університету та Центру ім. Дейвіса за можливість робити це. 

ЛУКАС РАЙЗІНҐЕР: Російсько-українська війна лише посилила мою повагу до українського народу та його культури. Я також відчуваю моральний обов'язок бути частиною процесу надання допомоги Україні з боку США. Після війни ми мусимо допомогти українцям відбудувати їхню економіку.

НАТАШA КАДЛЄЦ: Я почала вивчати українську, коли вже ішла війна, тож мені складно відповісти на це питання. Моя рідна мова – англійська, але я щодня, зокрема, у своїй роботі, користюся російською як засобом спілкування з моїми рідними й близькими. Я не можу сказати, що сама по собі російська мова «зіпсована», і я не маю ні бажання, ні можливості відмовлятися від неї. 

Але під час війни, на самому початку мого навчання я захопилася темою «переходу на українську». По це зараз є безліч матеріалів та роликів. Мене завжди цікавило таке поняття, як двомовність, а під час війни дуже багато людей раптом почали переходити на українську, а отже й з'явилася можливість наочно простежити за динамікою цього процесу. Ситуація, коли мільйони людей активно обмірковують питання про те, якою мовою їм спілкуватися й думати, не є типовою. Як правило, цим переймаються хіба що лінгвісти та мовознавці. Тут також треба додати, що ті, хто переходять на іншу мову, при цьому змінюють її. І все це, безумовно, надихає мене. Я навіть подумала: а чому б мені самій не спробувати зробити те саме?

Минулої весни навіть тут, у Сполучених Штатах усе було буквально просякнуто темою війни. Подумки ми всі були з українцями. Зрозуміло, що й на нашій кафедрі хотіли допомогти, але ми не розуміли, що саме можна зробити, крім того, що пожертвувати щось українським організаціям на кшталт «Разом». Але для цього не треба бути славістом. У багатьох з нас було бажання зробити іще щось, а не просто сидіти та удавати, ніби та Росія, якою ми займаємося, це не та країна, яка розв'язала повномасштабну війну проти України. Отже, для мене цим «іще щось» стало вивчення української мови, хоча, звичайно, я й розумію, що простіше було би зробити свій внесок і пожертвувати кошти на «Разом». Але коли з'явилася ця ідея вивчення української, вона стала для мене пріоритетом. В такий спосіб я ніби відчуваю свою причетність ... Хоча я й не маю особистих зв'язків з Україною, я маю свій особистий інтерес до перемоги України через свої зв'язки з Білоруссю. Я дуже вдячна українцям за те, що вони реально звільняють весь цей регіон. Ми всі перед ними в боргу.

Таким чином мій, так би мовити, академічний інтерес до української мови на тлі війни дуже швидко став для мене частиною чогось набагато більшого. Уся ця тема стала частиною мого життя.

ДЕНІЕЛ ПАЛМЕР: Для мене особисто ця війна майже нічого не змінила. Але я вважаю, що зараз, як ніколи, Сполученим Штатам потрібні фахівці з пострадянських країн. Кожен має свою думку про російсько-українську війну, але багато з цих експертів ніколи не бували ні в Росії, ні в Україні, не розмовляють жодною з цих мов і, взагалі, не тямлять нічого в тому, про що вони розводяться.  

КОЛМАН СКАНЛАН-ДУРО: Звичайно! Ця війна раз і назавжди змінила все. По-перше, вона загрожує життю моїх друзів, життю всіх тих, хто живе в Україні, і тих, хто змушені залишити свої міста і свої домівки. Війна неймовірно ускладнила будь-яку роботу в Україні. Вона також показала не тільки мені, але й усьому світові, яку критичну роль відіграє тут інформація, а особливо – дезінформація та пропаганда, до боротьби з якими кожен із нас може і мусить долучитися.