ПРОГРАМА “ДОСЛІДЖЕННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ” (TCUP). РІК СЬОМИЙ

January 12, 2026

News

ПРОГРАМА “ДОСЛІДЖЕННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ” (TCUP). РІК СЬОМИЙ

У 2019-му році завдяки фінансовій підтримці українсько-канадського бізнесмена і філантропа Джеймса Темертея при УНІГУ було створено програму «Дослідження сучасної України» (The Temerty Contemporary Ukraine Program або скорочено TCUP). І з того часу ця програма стала одним із найважливіших підрозділів інституту. Її директором було призначено доктора Емілі Ченнел-Джастіс. Вже сам перелік проведених нею щорічних конференцій свідчить про різноманіття та глибину тем, які д-ру Ченнел-Джастіс вдалося охопити за ці роки.

2021 – «Чому Україну слід вважати демократією.»
2022 – «Не лише пограниччя: тридцять років українського суверенітету.»
2023 – «Відбудова України. Відбудова світу.»
2024 – «Деколонізація України в теорії й на практиці.»
2025 – «Обрії війни, обрії перемоги. Як змінюється довкілля України.»

Кожна з цих подій стала майданчиком для обговорення та аналізу різних аспектів громадського, культурного та політичного життя сучасної України. Тож не дивно, що вже від самого початку ці конференції привертали увагу провідних науковців, громадських та політичних діячів зі всього світу.

Зараз повним ходом відбувається підготовка до чергової міжнародної конференції під егідою УНІГУ. Ми попросили директора програми розповісти про цю подію, але розмова, на щастя, вийшла за рамки сухого переліку тем, ідей та імен її організаторів і учасників.

Д-Р ЕМІЛІ ЧЕННЕЛ-ДЖАСТІС:

ПРОГРАМА “ДОСЛІДЖЕННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ”. ЕВОЛЮЦІЯ ЗАДУМУ

Зараз ми активно працюємо над організацією шостої конференції в межах програми TCUP. Вона буде присвячена темі солідарності. Як і всі її попередники, ця конференція залучить до своєї роботи провідних експертів з різних наукових дисциплін, політичних діячів та громадських активістів, які обговорюватимуть найбільш актуальні теми сьогодення. В минулому нашими головними промовцями були Джоджо Мегта (2025), Дора Хом’як (2024), Олександра Матвійчук (2023), посол Марі Йованович (2022) та Френсіс Фукуяма (2021). Їхні виступи спричинили надзвичайно плідні обговорення. Крім того, багато з наших дискутантів і надалі розвивають теми, підняті на цих конференціях, друкують статті та монографії.

Слід також сказати, що діяльність програми TCUP не обмежується проведенням конференцій. Так лише цього року ми запрошували до себе багатьох учених та громадських активістів, які виступали в Гарварді з лекціями та іншими презентаціями. Йдеться, зокрема, про Марію Соневитську (коледж ім. Барда), Сашу Довжик (INDEX, Інститут документації та обміну, Львів), Олесю Хромейчук (Український інститут, Лондон), Марину Сапритську-Нагум (Лондонська школа Економіки). Ми також, спільно із Центром ім. Дейвіса, заснували щорічну міжнародну зустріч фахівців та громадських діячів. Темою першої такої зустрічі були незалежні засоби масової інформації в Грузії та в Україні. Доповідачами були Дейвід Гершенгорн, Дейвід Кириченко та Ія Мурашвілі. Отже, наша програма бере активну участь у плануванні щотижневих наукових семінарів та спеціальних подій УНІГУ. Серед цих доповідачів були підполковник Александр Віндман; посол Марі Йованович; проф. Тімоті Снайдер; проф. Катерін Веннер; проф. Ольга Онух; Євген Глібовицький; проф. Поль д’Анієрі та інші.

Програма TCUP намагається висвітлювати не лише те, що є найбільш важливим і цікавим в українській науці та у світовому українознавстві. Ми також дослухаємося до думки провідних політичних експертів, під яким кутом зору вони б не сприймали нинішню ситуацію. Після повномасштабного вторгнення Росії багато українознавців закликали нас бути більш чутливими й суголосними з тим, що зараз відбувається в Україні. І з огляду на це ми створили платформу, яка враховує та розповсюджує знання про те, що відбувається в Україні.

Як директор програми TCUP я мала змогу суттєво розширити та поглибити своє розуміння країни. І в цьому мені дуже допоміг книжковий клуб TCUP та відвідини численних інститутських заходів. Серед прямих наслідків повномасштабної війни можна назвати й те, що багато українських вчених почали шукати фінансову підтримку у закордонних інституціях. Бо за нинішніх умов тільки це дає їм змогу розширити свою аудиторію та бути почутими. Отже, як це не парадоксально, але можна сказати, що війна створила нові механізми для підтримки українських науковців.

У перші три роки роботи в УНІГУ моєю метою було зробити все, щоби сучасна Україна одержала увагу, на яку вона заслуговує. А, починаючи з 2022-го року, ціллю моєї діяльності стало перетворення програми TCUP на головну базу знання про сучасну Україну для тих, хто лише зараз починає цікавитися цією країною. Я хочу, щоби ця програма стала першочерговим і незамінним ресурсом для кожного, хто цікавиться українською тематикою. Тому я почала робити наголос не лише на соціологічних дослідженнях, але й таких сферах, як, скажімо, охорона здоров’я, медична антропологія або сучасне мистецтвознавство. Я хочу, щоб всі, кого зацікавила наша тематика, розуміли, що зараз не існує більш важливої та болючої теми, ніж російсько-українська війна. Але попри все це, життя сучасної України не обмежується біллю й стражданням. Не забуваймо про це.

ОСОБИСТІ НАУКОВІ УПОДОБАННЯ. “МОЄ” ТА “НАШЕ”

Коли я заступала на цю посаду, мені здавалося, що я зможу по кілька місяців на рік проводити в Україні й збирати матеріали для свого етнографічного дослідження. (Саме тоді я інтенсивно займалася внутрішньо переміщеними особами.) Однак спершу Ковід, а тоді й повномасштабне російське вторгнення потрощило всі мої плани. Тому мені довелося, по-перше, змінити підхід до своїх обов’язків, а, по-друге, скоротити час, який я могла відвести на дослідницьку роботу. (Після 2022-го року різко зріс інтерес до України у світі, а отже треба було більше уваги приділяти громадським платформам, які вже мали TCUP та УНІГУ.)

Вважається, що антропологією займаються вчені-самітники. Ми поринаємо у польові дослідження, досліджуємо зібрані матеріали, а тоді аналізуємо їх згідно з чинними науковими приписами й постулатами. Але, на щастя, в реальності мені довелося відкинути усі ці стереотипи й зайнятися активною співпрацею з колегами-однодумцями. Основою тих матеріалів, над якими я зараз працюю, є майже 80 інтерв’ю, які були проведені аспірантом-антропологом Анною Трофімовою у 2014, 2015 та 2016-му роках. Ця вчена вже не має змоги обробляти зібрані нею дані, але вона не хоче, щоби ці свідчення зникли без сліду, тому вона передала їх мені для подальшого опрацювання. І за це я їй безмежно вдячна. Тобто, як бачимо, в основі цього наукового проекту лежать спільні зусилля.

У березні 2025-го року я одержала фонди від Урбаністичної ініціативи імені Меллона при Гарвардському університеті і запросила до УНІГУ групу вчених, які зайнялися дослідженням та детальним обговоренням згаданих вище інтерв’ю та суміжних матеріалів. Серед них були антропологи, соціологи, історики та політологи. Крім того, двійко науковців, які працювали над розшифруванням зібраних аудіоматеріалів, провели семінар, на якому поділилися своїм досвідом роботи над зібраними інтерв’ю. Ця спільна праця й дискусії, які точилися довкола неї, я вважаю найбільш продуктивною та цінною подією своєї наукової кар’єри. І згодом я ще кілька разів використовувала цей формат. Іншими словами, тільки коли я припинила розглядати певні матеріали, як “свою власність”, я змогла вийти на новий рівень. Це дало мені змогу поставити зовсім інші питання, які виходили за межі “чистої” антропології. (Тут, звичайно, не йдеться про те, що методи, які застосовує антропологія є хибними. Але в новому контексті я мусила не обмежуватися ними.) Під час наших дискусій ми торкалися безлічі проблем, від етичних та ментальних до імпліцитного значення термінів, які зустрічалися у конкретних інтерв’ю. Зізнаюся, що, якби не Ковід та не війна, які змусили мене змінити свій підхід, я б ніколи не вийшла на такий рівень розуміння деяких проблем.

Хоча цей проект і не дав мені змогу завершити написання задуманої книжки, можна сказати, що я тепер, як кажуть, “купаюся в матеріалі” і дедалі більше відчуваю підтримку колег, які допомогли мені змінити перспективу. Тепер це не просто “мій” проект, тому що під ним стоїть моє ім’я. Я почуваюся дедалі більш впевненою, бо до нього долучилося так багато моїх мудрих та щедрих колег-однодумців.

УКРАЇНА: ЗЕМЛЯ, КРАЇНА, ЛЮДИ

Я вважаю, що мені надзвичайно пощастило. Той час, який я провела в Україні напередодні та під час великої війни я вважаю чи не найкращим у своєму житті. І все це завдяки моїй роботі у TCUP та розумінню й щедрості УНІГУ. Під час відвідин Львова та Івано-Франківська я була вражена кількістю блискучих ініціатив, створених після початку повномасштабного вторгнення Росії. Деякі з них існували й до того, але були кардинально перероблені. У жовтні 2025-го року, під час свого останнього візиту я місяць провела у львівському Інституті документації та обміну (INDEX), метою якого є підтримка письменників та науковців. Інститут також має окрему програму для ветеранів, які повернулися із зони бойових дій. INDEX фінансує як українських, так і закордонних письменників та науковців, надає їм змогу провести певний час у Львові, відвідати різні культурні програми, забезпечує їх житлом та місцем для творчої роботи. Інститут також створив потужну мережу з фахівців різних галузей науки та мистецтва, які всіляко допомагають тим із нас, котрі проводять в Україні обмежений час і хотіли б якнайповніше скористатися з цієї нагоди. Крім того, ветеранська програма враховує всі зміни, що їх зазнає зараз українське суспільство, і всіляко сприяє адаптації військовослужбовців до нових умов цивільного життя. Ну й, нарешті, INDEX невпинно працює над вшануванням світлої пам’яті нашої колеги Вікторії Амеліної та інших діячів культури, чиє життя так безжально урвала ця війна. І це лише один із прикладів нових ініціатив, які виникли в Україні після початку війни. Я не сумніваюся, що вони переживуть це лихоліття. І для мене особисто бути частиною програм та мережі інституту INDEX є великою честю.

Мене надихає той факт, що українознавчі дослідження набувають дедалі більшого розголосу в Північній Америці та в Європі. Шкода, що цього не сталося раніше, але варто зосередитися на тому, що завдяки наполегливим зусиллям моїх колег з різних інституцій, розкиданих по всьому світу, ця наукова галузь із кожним роком зростає й зміцнюється. Оптимізму додає також і моя викладацька робота під час Гарвардської Літньої школи. УНІГУ й надалі залишається флагманом українознавства у світі, а програма TCUP стала тим центром, який притягує експертів науки, культури та діячів, яким небайдужа доля України. На мою думку, нам треба прагнути, щоб якомога більше університетів відкривали у себе кафедри та центри, які займаються українознавчими дослідженнями. Для мене програма TCUP є тим осередком, де сходяться шляхи та інтереси студентства, викладачів, дослідників, окремих інституцій, та всіх тих, що працюють на ниві українознавства, але не мають такої потужної структури, які гарвардський Український інститут.

СІЧНЕВА КОНФЕРЕНЦІЯ ПІД ЕГІДОЮ TCUP

Конференція, яку ми плануємо провести на початку 2026-го року, буде присвячена темі “Солідарність в Україні та солідарність з Україною”. Мені хотілося б, щоб запрошені на неї промовці відверто поділилися своїми думками щодо самого значення поняття “солідарність” щодо охопленої війною України, особливо зараз, коли США так відкрито відмовляються від свого лідерства, а європейським союзникам бракує рішучості та одностайності. Їхня попервах монолітна підтримка на наших очах вкривається тріщинами. І, водночас, я хотіла би так поставити це питання, щоби повернутися й до суто політичного значення цього терміна, тобто до того, як розуміють “солідарність” українські активісти. (Власне, із цього колись я починала свої дослідження.) Цього літа на фронті біля Запоріжжя загинув митець та анархіст Давид Чичкан. Він був душею політичної спільноти, з якою я тоді співпрацювала. Він віддав своє життя заради найбільш правдивого значення слова “солідарність”, заради такого майбутнього, де кожен українець мав би право на власні політичні погляди. І принаймні частково я обрала цю тему для нашої наступної конференції на честь Давида Чичкана, щоб кинути виклик тим, хто вважає Україну чимось далеким і несуттєвим, чимось, що не збігається з їхніми політичними пріоритетами. Я хотіла донести до них одну просту думку: зараз, щодня, у цю мить в Україні люди різних політичних поглядів та різного життєвого досвіду воюють і гинуть, щоб не дати імперіалізму й авторитаризму взяти гору.

На початку конференції, яка розпочнеться 29 січня 2026-го року, з ініціативи гарвардських студентів відбудеться перегляд документального фільму “2000 метрів до Андріївки”. Конференційні засідання призначено на 30 та 31 січня 2026 року. Учасники обговорюватимуть такі теми:

Глобальна солідарність з Україною;
Політичний активізм і залученість громадських організацій;
Солідарність за умов окупації;
Активізм та юридичний захист населення.

30 січня з головною промовою виступить колишній воїн, правозахисник та журналіст Максим Буткевич.

Емілі Ченнел-Джастіс одержала звання бакалавра в Американському університеті (Вашингтон, США), магістра – у Гантер-коледжі (Університет міста Нью-Йорк) і доктора наук з антропології у тому ж університеті. Тема її докторської дисертації – «Ліворуч від Майдану: Самоорганізація та українська держава на краю Європи». В ній вона, зокрема, стверджує, що під час Революції гідності саме ті групи, які традиційно знаходяться на берегах політичного та суспільного життя, змогли виробити й активно просувати аргументацію, яка невдовзі стала найбільш загально прийнятною.

По закінченні аспірантури Е. Ченнел-Джастіс була постдокторантом, доцентом і фахівцем із міжнародних відносин Центру імені Гавінґгерста при Майямському університеті (штату Огайо, США).

Починаючи з 2012 року, вона займається дослідженнями питань сучасної української політики, економіки та розвитку суспільства. Її особливо цікавлять такі теми, як феномен самоорганізації та політичний активізм, різні соціальні рухи, ґендерні питання та вибудова стосунків між державою та суспільством.

Емілі Ченнел-Джастіс є авторкою книжки «Без держави: самоорганізація та політичний активізм в Україні» (Університет Торонто, 2022) та збірки «Деколонізація квір-досвіду: ЛГБТ + наративи зі Східної Європи та Євразії» (Lexington Books, 2020). Вона також публікувала свої наукові статті в таких журналах, як «Історія та антропологія» та «Знаки: журнал про жінок у культурі та суспільстві».