МАЛЕНЬКЕ СВЯТО ПОЕЗІЇ. ОСТАП СЛИВИНСЬКИЙ
Цієї осені серед гостей Інституту було багато письменників та поетів, які представляють обличчя новітньої української літератури: Маріанна Кияновська, Оксана Луцишина, Галина Крук, Остап Сливинський. Всі вони завітали до нас, щоби представити свої книжки, котрі щойно були перекладені та надруковані у США. Ми вирішили скористатися з цієї нагоди, щоби познайомити наших читачів з їхнім творчим доробком, і зробити це не у формі розлогих критичних статей, а, так би мовити, із перших уст. Тобто, ми попросили кожного з них представити якийсь зі своїх останніх віршів або короткий прозовий уривок і прокоментувати його.
Першим на цю ідею відгукнувся Остап Сливинський. Він народився у Львові у 1978 році і є автором п’яти поетичних збірок. Його вірші перекладені на понад 20 мов та виходили окремими книжками у Німеччині, США, Польщі, Чехії, Болгарії, Македонії.
О. Сливинський - автор задуму та укладач літературно-документальної збірки "Словник війни" (2023), яка вийшла у 8 країнах, у тому числі - англійською в США (A Ukrainian Dictionary of War, transl. by Grace Mahoney and Taras Malkovych, Lost Horse Press 2024). Він перекладає художню і наукову літературу з англійської, білоруської, болгарської, македонської та польської мов. Серед авторів, яких він перекладав – Чеслав Мілош, Ольга Токарчук, Дерек Волкотт, Ґеорґі Ґосподінов.
О. Сливинський отримав кілька літературних і перекладацьких нагород, серед яких – Премія Посольства Республіки Польща в Україні за найкращий переклад року з польської мови (2007), Премія Губерта Бурди для молодих поетів зі Східної та Центральної Європи (2009), спеціальнa відзнака Премії Львова – Міста літератури ЮНЕСКО (2020). Крім того, він потрапив у короткий список Поетичної премії Дерека Волкотта (2024).
Остап також є упорядником двомовної українсько-болгарської антології "Український поетичний авангард" (2018), антології сучасної есеїстики “Ковчег «Титанік», збірки «20 есеїв про людство зразка 2020-го"» (2020), збірки "Поміж сирен. Нові вірші війни" (2023). О. Сливинський - Ініціатор і куратор фестивалю-воркшопу для молодих авторів "Прописи" та Літньої академії перекладу та міжкультурної комунікації УКУ. Зараз він викладає в Українському Католицькому Університеті та є віце-президентом Українського ПЕН-клубу.
А ще О. Сливинський є давнім приятелем Інституту. Він виступав перед студентами Гарвардської Літньої школи у 2023. І це запрошення не походило від адміністрації УНІГУ. Студенти були під сильним враженням від «Словника війни» і дуже зраділи нагоді поспілкуватися по Зуму з Остапом, упорядником та редактором цієї збірки. Та віртуальна зустріч стала однією з пам'ятних подій тогорічної Літньої школи.
А минулого листопада виступ О. Сливинського в Українському науковому інституті Гарвардського університету був присвячений виходу у США двох його збірок - поетичної книжки Winter King (transl. by Vitaly Chernetsky and Iryna Shuvalova, Lost Horse Press 2023) та збірки A Ukrainian Dictionary of War (transl. by Grace Mahoney and Taras Malkovych, Lost Horse Press 2024)
А тепер подаємо вірш, який на наше прохання вибрав і прокоментував сам автор.
Небо туманного ранку наприкінці лютого –
як смужка незасмаглого передпліччя того, хто спить
невинно, хай навіть вбиває чи зраджує уві сні;
небо невинне.
Як немовля, що розлило молоко,
як кошеня, що дряпнуло руку господаря,
навіть над Біркенау, навіть над кабульським аеропортом –
небо невинне.
Перед тими, хто щулиться, коли в сусідній кімнаті
падає книжка зі столу – небо не винне.
Що найняло речників-недорік і
шахраюватих заступників – небо не винне,
воно не мусить розумітись на людях.
Що, біжучи довго, ми впадемо, а не злетимо –
небо не винне.
Я й «голе небо», під яким спав мій дід у час жнив
і довгих літніх гулянок, –
згортаємося калачиком так туго, як можемо,
і засинаємо обережно,
щоб одне одного не поранити.
(Остап Сливинський)
Вірш був написаний на початку осені 2021 року, у потязі Львів–Київ, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення Росії в Україну і невдовзі після того, як таліби захопили владу в Афганістані й світом поширилися вражаючі кадри з кабульського аеропорту, де тисячі людей марно намагалися сісти на літаки, що відлітали з країни. Небо на цих відео здається єдиним рятунком і водночас «демонструє» цілковиту байдужість.
З сьогоднішньої перспективи важко пояснити, чому у вірші з’являється саме «кінець лютого», тобто час, коли на Україну полетять із неба перші російські ракети. Не вірячи в особливу «поетичну інтуїцію», я вважаю, що вибрав цей час через його особливу безнадійність, коли втома від довгої зими не винагороджується надією на настання весни як на шанс швидкої зміни.
Також із перспективи нинішнього дня, коли російська агресія триває вже майже три роки, іронія цього вірша звучить ще жорсткіше. Напруга між об’єктивною «порожнечею» неба і зусиллями релігійної людини наповнити це порожнє небо якимись силами і смислами, сьогодні (як і в час будь-якої повітряної війни) зросла нестерпно. Цікаво: тепер, у різдвяний час 2024 року, коли я пишу цей коментар, небо стало простором надзвичайних спекуляцій.
Одразу після повітряної атаки проти України на Різдво, коли Росія випустила понад 70 ракет, та збиття азербайджанського цивільного літака російськими силами протиповітряної оборони (яке Росія досі заперечує), з’явилося цинічне пропагандистське відео, на якому російський солдат ППО збиває ракетою «західного» Санта-Клауса, який мчить небом у санях, навантажених ракетами з символікою НАТО. Ролик закінчується гаслом «не треба нам нічого іноземного у нашому небі».
Небо остаточно стало розширенням простору людської війни, у ньому майже не лишилося місця, яке уява могла б заселити ангелами. Тим більшою є туга за часами уявної «невинності неба», часами взаємин між людиною та небом, які ґрунтувалися на вірі і довірі, відсутності страху і тривоги. Мотив, який звучить наприкінці вірша (сон під «голим небом»), може здатися дещо наївним, але все ж ця віра в можливість повернути ріку часу назад – «обережна». Позначена обережністю того, хто зазнав нападу з неба і ніколи не зможе цього забути.
(Остап Сливинський)