Стипендіати та гості УНІГУ: Оля Гнатюк
На 2023-2024 академічний рік припадає п'ятдесятиріччя від часу заснування Українського наукового інституту Гарвардського університету. Це – півстоліття, наповнене викладацькою, дослідницькою, видавничою, загально-освітньою, а подекуди навіть і політичною діяльністю на ниві українознавства. Один з аспектів цієї праці, який часто лишається непомітним, є стипендіальні програми, завдяки яким вчені зі всього світу мають змогу провести у Гарварді один або два семестри, прилучитися до інтенсивного університетського життя, працювати в бібліотеках, відвідувати конференції, брати участь у щотижневих семінарах, спілкуватися з колегами, підтримувати існуючі та зав'язувати нові контакти, які позначаються на всьому їхньому подальшому житті, тощо. І йдеться не тільки про іменні інститутські стипендії (наприклад, стипендія імені Деймел та Евгена Шклярів), але й про ті відзнаки та ґранти, які науковці одержують від інших програм, а УНІГУ вже забезпечує їх робочим місцем та всім необхідним для плідної праці у Гарварді.
Ми вирішили зв'язатися з деякими із наших стипендіатів та гостей УНІГУ і попросили їх розповісти про себе, про те, як, коли і за яких обставин вони співпрацювали з Інститутом, та як це змінило їхню наукову перспективу й сприяло розвитку їхньої кар'єри.
І першою, хто охоче відгукнувся на наше прохання, була польсько-українська дослідниця української інтелектуальної історії і культури ХХ століття Оля Гнатюк.
Оля (Олександра) Гнатюк – відома україністка, перекладачка, докторка гуманітарних наук (Dr. habil.), донедавна професорка Варшавського університету і по тепер – «Києво-Могилянської академії».
Саме стажування в УНІГУ у вересні 2001- березні 2002 року допомогло їй завершити роботу над монографією «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність», яка стала основою для написання її докторської дисертації.
У 2006-2010 рр. Оля Гнатюк працювала першим радником у справах культури науки у Польському посольстві в Україні.
Зараз вона викладає у Києво-Могилянській Академії, керує спільною з Варшавським університетом магістерською програмою "Східноєвропейські студії. Вона також є членом польського та українського ПЕН-клубів.
Вона є авторкою таких праць, як "Відвага і страх" (Київ: Дух і Літера 2015), присвяченої львівській інтелігенції під час Другої світової війни, і "Прощання з імперією" (Київ: Критика, 2006), а також редакторкою та перекладачкою книжок польською і українською мовою. Так вона порядкувала та видала у Польщі збірки поезії Ігора Калинця, Василя Голобородька та Олега Лишеги, а також переклала та видала есеї та повісті Юрія Андруховича.
За свою наукову і громадську активність отримала низку престижних відзначень, зокрема, Нагороду Антоновичів (2010).
Стисло про себе
Мене звати Оля Гнатюк (повне ім’я – Олександра, але вживаю зменшене ім'я як в публічному житті, так і в публікаціях). Звання професора отримала півтора року тому (це т. зв. Бельведерська професура, яку надає президент Польщі), а посаду університетського професора (що не слід плутати з tenure) – понад десять років тому. Викладаю в Києво-Могилянській Академії з 2010 року і дотепер. З Варшавським університетом зв’язана значно давніше, з часу, коли вступила туди на україністику в 1980 році, а після завершення навчання, 1985 року, почала там працювати. Відійшла на пенсію 2022 року, тож тепер вся моя увага зосереджена, по-перше, на викладанні в Могилянці і, по-друге, на дослідницькій роботі. Коло моїх інтересів змінювалося протягом майже сорока років наукової діяльності, але воно завжди було пов’язане з українськими студіями. Я починала з досліджень культури ранньомодерної доби (докторат “Українська барокова духовна пісня”), згодом центр уваги перенесла на сучасну культуру (моєю габілітацією, або другим вищим науковим ступенем, була “Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність”). Крім того, багато перекладала з української на польську і навпаки, переважно сучасну літературу і гуманітаристику. З 2010 року, тобто відколи почала працювати в Могилянці, я стала більше істориком, ніж культурологом. Моя остання книжка “Відвага і страх”, присвячена долі львівської інтелігенції під час Другої світової війни, вийшла українською, польською й англійською мовами. Цей останній переклад завдячую співпраці з УНІГУ. З 2017 року я – науковий редактор видавничої серії “Україна. Європа: 1921–1939” (у співпраці з видавництвом “Дух і Літера”, а з 2019 – з Видавництвом УКУ), в рамках якої видаємо джерела до історії міжвоєнного періоду. Займаюся, отже, і викладанням, і дослідницькою, і редакторською, і перекладацькою роботою.
Про мої контакти з Інститутом, а завдяки йому й з Гарвардом, та з американською наукою, та як це змінило мою наукову перспективу та сприяло розвитку наукової кар'єри
Першим контактом з УНІГУ завдячую Григорію Грабовичу і Степанові Козаку, який запросив Професора Грабовича на конференцію до Тисячоліття хрещення України восени 1988 року. Я була співорганізатором і учасницею цієї конференції, а доповідь професора Грабовича, присвячена релігійному полемістові Іванові Вишенському, справила на мене надзвичайне враження. Того ж самого року також познайомилася з Борисом Ґудзяком, тоді – докторантом Гарварду, а сьогодні – філадельфійським митрополитом. Він приїхав до Варшави на стажування, працював тоді над своєю дисертацією, яка згодом стала книжкою “Криза і реформа”, зразком і стандартом у сфері студій ранньомодерної доби. Зрозуміло, що Гарвард – це взагалі знак якості, але поєднання цієї високої планки з українськими студіями та конкретними вченими і людьми стало для мене дороговказом.
Кілька років пізніше мені пощастило викладати українську мову в гарвардській Літній школі. Тоді коло моїх знайомств розширилось, а вплив на моє формування як дослідника став більш відчутним. УНІГУ – це передовсім колеги, з якими тут зустрілася. Крім згаданого вже Григорія Грабовича і Бориса Ґудзяка, це були Наталія Пилипюк, яка тоді керувала Літньою школою, Любомир Гайда – добрий дух інституту, колеги – викладачі, такі як Юрко Шевчук, та Володимир Діброва, який тоді виступав на Літній школі. Були також події Літньої школи, під час яких познайомилася з багатьма видатними постатями, наприклад, з театральним режисером і перекладачем Вірляною Ткач. І, у свою чергу, я також познайомила гарвардців з деякими видатними людьми, такими, як дисиденти Євген Сверстюк та Ірина Калинець.
А ще мені пощастило потрапити на інавгураційну лекцію Романа Шпорлюка, який саме тоді прибув до Гарварда. Були також незабутні зустрічі і розмови з Ксенею Кєбузинською, Робертом Делосою, Адріяном Гевриком, Іком Лабунькою. І був також семінар Григорія Грабовича про українську поезію ХХ століття. Я завжди цікавилася ХХ століттям і особливо – модернізмом, тож можливість брати участь у семінарі вплинула на моє пізніше рішення зайнятися ХХ століттям. Але на той час я все ще була занурена у 17-18 століття, духовну культуру того часу. Доступ до бібліотеки ім. Вайденера дозволив мені розширити власні наукові обрії поза регіоном релігійної культури Східної Європи. Зразком видавничої довершеності була гарвардська серія, задумана до Тисячоліття хрещення України-Русі як спосіб показати давню українську культуру та історію. Примірники цієї серії поїхали зі мною до Варшави, а багато років пізніше, 2020 я їх передала в бібліотеку Києво-Могилянської Академії.
Повертаючись до цього першого візиту – Літньої школи
То був зламний в історії 1991 рік – вістка про путч застала мене ще в Гарварді. Я рвалася додому до Варшави, але серце моє було в Україні – подзвонила друзям, і коли вони – дисиденти взяли трубку, я зрозуміла, що з путчу нічого не вийде, якщо й досі працюють телефони.
Здобуття Україною незалежності стало для інституту, з одного боку, поштовхом до розвитку, а, з іншого, – викликом. Адже раніше українських вільних наукових інституцій у світі було зовсім небагато, а після 1991 року їх стало дуже багато, навіть, якщо не рахувати самої України з усіма перевагами й недоліками її наукових установ. З перспективи більше, як тридцяти років добре видно, що солідний фундамент, закладений понад 50 років тому і всі зусилля протягом цього півстоліття дозволили здобути не тільки реноме, а й значно поширити вплив Інституту.
Повертаючися до мого досвіду
Через рік після перебування на Літній школі я захистила дисертацію. З початком незалежності я використовувала кожну вільну хвилину і нагоду, щоб бути в Україні. Саме тоді почалася моя пригода з сучасною українською культурою – і сталася довга пауза у відвідинах Гарварду. Однак підтримувала контакти з колегами й друзями – ми зустрічалися чи то під час конференцій, чи конгресів Міжнародної Асоціації Україністів (до речі, це теж ініціатива УНІГУ), чи приватних зустрічей.
Друга, більш тривала пригода з УНІГУ була пов’язана зі створенням (завдяки ініціативі Романа Шпорлюка) стипендійної програми імені Евгена і Деймел Шклярів
Забігаючи трохи наперед, хочу зізнатися, що найбільше я завдячую саме йому. Роман став одним з рецензентів моєї габілітації, і це був перший випадок на факультеті, коли його керівництво як рецензента запросило гарвардського професора.
На інститутській стипендії я перебувала восени і взимку 2001–2002 років. Тоді ж у Гарварді я зустрілася не лише зі знайомими колегами, але і з іншими стипендіатами – Тамарою Гундоровою, Лаадою Біланюк, Володимиром Кравченком, Володимиром Куликом і Олександром Галенком. Ми були першими "шкляристами". Крім того, на початку 2002 року до Гарварду прибув і нинішній директор Інституту, Сергій Плохій. Наші щоденні гутірки в УНІГУ і спільні походеньки – чи то на концерти, чи на екскурсії, чи в ресторан були нагодою не тільки для дискусії на наукові, а й на політичні теми. Сполучені Штати тоді саме переживали драматичні зміни після 9/11, а Україну потрясла загибель Гії Ґонґадзе і плівки Мельниченка. Складалося враження, що країна неухильно сповзає в російському напрямку.
Можливість працювати над габілітацією в УНІГУ, можливість дискутувати мої тези з колегами – це було те, чого мені бракувало у Варшаві. До речі, семінари, які тоді відбувалися кожного понеділка в приміщенні УНІГУ, також були доброю школою.
Після повернення до Варшави
Я вирішила не стільки скопіювати ідею постійного семінару, скільки, спираючись на цей досвід – зробити те, що на той час вважала надзвичайно потрібним – регулярні зустрічі дослідників, які вивчали польсько-українські взаємини. Одним з тодішніх моїх гостей був Роман Шпорлюк, іншим – Тімоті Снайдер, з яким познайомилася саме в УНІГУ.
Ці регулярні щомісячні зустрічі тривали близько півтора року, але на жаль, вони не отримали жодної підтримки ні з боку університету, ні безпосередньо від керівництва. Тим часом я захистила габілітацію. На якийсь час я залишила університет і почала працювати в Києві – як перший радник посольства Польщі. І там також мені допоміг досвід Гарварду. Спільно з Інститутом Критики ми організували конференцію, присвячену сторіччю з дня народження Єжи Ґєдройця – патрона польсько-українського порозуміння. І тут гарвардські колеги зробили дуже вагомий внесок.
Не можу сказати, що я аж занадто часто бувала гостею Інституту
За останні 33 роки – усього п'ять разів. Це достатньо тривалий проміжок для того, щоб бачити зміни, які відбулися. Я не знала УНІГУ часів Омеляна Пріцака, але застала тих, хто були невидимими добрими духами, а саме Тамара Нері та Вава Бачинська. У вдячній пам’яті залишається Ігор Шевченко, з яким я зустрілася ще не початку 1990, здається, під час Конґресу МАУ. Мене тоді дуже вразив його гострий розум. Але тільки в Гарварді пощастило познайомитися з ним ближче і відчути його тонке почуття гумору. Історичні есеї Шевченка зробили на мене не менше враження ніж статті Лисяка-Рудницького. Варто згадати також і печальний досвід. Зачарована його спогадами про шкільні роки у Варшаві, і про дитинство на варшавському передмісті – в Радості, я захотіла записати з ним інтерв’ю. Мій диктофон однак зробив мені неприємний сюрприз – виключався, коли голос був заслабий. Очевидно, вже тоді Ігор Шевченко хворів, бо говорив він дуже тихо. І так нічого з цього запису не вийшло. Про це я і досі гостро шкодую, і з цього приводу досьогодні мене мучить совість. Запам’яталися, перш за все, розповіді Шевченка про пізніших знаменитостей, а тоді – коло найближчих шкільних друзів: Анджея Вінценза, сина Станіслава Вінценза, співця Гуцульщини, Яна Блонського – найвидатнішого польського повоєнного літературного критика. А ще – згадка про коло української військової еміграції (його батько був офіцером Армії УНР) та про їхню дружбу з польськими військовими після 1920 року. І ось одна характерна деталь: вони спілкувалися між собою російською мовою, хоч спільно боролися з російською більшовицькою навалою.