# Ірина Цілик: кінорежисер, митець, голос покоління April 24, 2024 - [ News ](/news-categories/news) Як правило, гостями Українського наукового інституту Гарвардського університету є вчені, педагоги, журналісти та громадські діячі. Вряди-годи тут виступають поети, письменники та люди інших творчих професій, і вже зовсім рідко – музиканти чи кінематографісти. Тому не дивно, що показ художнього фільму «Я і Фелікс» (англомовна назва Rock, Paper, Grenade) за участю режисерки Ірини Цілик став культурною подією для всіх, хто цікавиться Україною. За всіма ознаками, Ірина Цілик є людиною винятковою. Неможливо у двох словах описати всі сфери та жанри, в яких вона працює. Жодна з численних згадок про неї у бездонному інтернеті не обходиться без таких словосполучень, як «яскрава, багатогранна особистість», «плідна та популярна мисткиня», «лауреат багатьох престижних премій» або просто: «голос покоління». ![Iryna Tsilyk](/sites/g/files/omnuum4931/files/styles/hwp_1_1__720x720_scale/public/huri/files/iryna_tsilyk_400.jpg?itok=VGOskhgu) Ірина Цілик народилася в Києві, закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення, створила кілька документальних фільмів, які були нагороджені міжнародними преміями, і, нарешті, зняла свій перший художній фільм, який вона щойно представляла у США. В її найближчих планах – створення анімаційного документального фільму під робочою назвою «Червона зона» про перші місяці російського повномасштабного вторгнення. А ще вона пише й друкує книжки для дітей, поетичні збірки (деякі з її віршів використовують у своїх піснях відомі українські співаки), малу прозу, веде сторінку у Фейсбуку, де вона має як українську, так і англомовну аудиторію, а ще віддає багато сил громадській діяльності. Щойно Ірина повернулася додому, як одразу поїхала містами України представляти свій фільм і спілкуватися зі своїми глядачами (вона завжди підкреслює, що цей фільм вона знімала передусім для українських глядачів і з нетерпінням чекає на їхні реакції.) Її чоловік, письменник Артем Чех, служить у ЗСУ, тому цілком закономірно, що нещодавно Ірина також стала амбасадором Українського ветеранського фонду. Її справедливо називають послом українського мистецтва й культури у світі. Вона була першою українкою у складі журі конкурсу «Золоте око» Каннського кінофестивалю, її радо запрошують на міжнародні мистецькі події. Не тільки її заяви, але й сама зовнішність і вдача Ірини Цілик є ніби магнітом для публіки та преси. Так досить великого розголосу набув виступ української делегації (Ірина Цілик, Артем Чапай, Артем Чех) на міжнародному книжковому фестивалі американського Пен-клубу в Нью-Йорку у травні 2023-го року. Поява українських воїнів-письменників, які прямо з траншей невблаганної війни потрапили до політично коректного богемного Нью-Йорку, справила ефект невеликого землетрусу. Але приводити людей до тями – чи це не є метою справжньої літератури? За останні кілька років Ірина Цілик зібрала вражаючий букет українських та міжнародних премій. Мабуть, найбільш вагомими серед них є приз кінофестивалю у місті Санденс (США) за найкращу режисуру в категорії світового документального кіно за фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» у 2020-му році та Шевченківська премія за 2023-й рік. Не буде перебільшенням сказати, що за останні кілька років українське документальне кіно потрапило на американський (а значить, і світовий) ринок. І в цьому також є заслуга Ірини Цілик. ![Rock Paper Grenade Screening](/sites/g/files/omnuum4931/files/styles/hwp_1_1__720x720_scale/public/huri/files/2024-03-26-rockpapergrenadescreening.jpg?itok=NU9UezeM) Цього разу вона привезла до США свій новий фільм «Я і Фелікс», поставлений за мотивами автобіографічного роману Артема Чеха «Хто ти такий?» (Артем був також співавтором сценарію). Цей фільм вже одержав декілька нагород і спеціальних відзнак, не кажучи про безліч схвальних відгуків як від критиків, так і від глядачів. Літературний жанр цього твору можна визначити, як «роман виховання». Він описує дитинство та підліткові літа хлопця із провінційного українського міста. Події відбувають у бурхливі та злиденні 90-ті, на які припало дитинство та формуючі роки Ірини й Артема. І це закономірно. Людина завжди озирається на своє дитинство і намагається знайти там відповіді на головні питання буття: «хто ти?» і «що тобі треба?». Бо, виявляється, що без відповідей на ці базові питання ми не можемо далі рухатися. Фільм прискіпливо відтворює побут та атмосферу перших років незалежності, загальну бідність, розгубленість, розпад соціальної структури суспільства і непозбувне передчуття близької війни. Можна сказати, що мало хто в Україні тридцять чи двадцять п'ять років тому припускав, що Росія бомбардуватиме нас здаля, а зблизька буде чинити немислимі звірства. Але в тому і полягає сила та магія мистецтва. Для нього час – це не перешкода, а засіб для подорожі та осмислення людського буття. Нещодавнє турне Ірини Цілик університетами східного узбережжя США розпочалося в Інституті ім. Гаррімана при Колумбійському університеті, а далі її шлях пролягав через Род-Айленд і Массачусетс (спершу Гарвард, а тоді Массачусетський університет в Амгерсті, де їй була присвячена ціла програма, котра включала перегляд і обговорення кількох її фільмів). Попри свою завантаженість, Ірина на прохання УНІГУ знайшла час поділитися з нами своїми враженнями від цієї поїздки. ІРИНА ЦІЛИК: «Тур різними університетами й коледжами США збудив у мені дуже дивні відчуття – світлої ностальгії та доброї заздрості до невідомої мені атмосфери безпечного та задоволеного студентства. Особливо ж ця хвиля накрила мене чомусь у Гарварді. Я блукала кампусом, спостерігала зграйки на позір безтурботних студентів, милувалася неймовірною колекцією живопису у гарвардському Музеї образотворчого мистецтва і все думала: що ж, буває і так. У часи мого студентства завжди всього бракувало. Безпросвітна бідність і стагнація в українському кіно наприкінці 1990-х – на початку 2000-х диктували свої правила гри. Ми, студенти, були юними, емоційними, жадібними, і дуже часто ми просто не усвідомлювали, наскільки травмованими були деякі наші викладачі. Вони самі вже давно нічого не знімали, тож могли розмовляти з нами хіба що про теорію. От ми разом і будували замки на піску і навіть приблизно не уявляли, що у всіх нас попереду, і не знали, чи зможемо ми колись зняти бодай якесь кволеньке кіно… Але ось я вже доросла і показую свій фільм «Rock, Paper, Grenade» (українська назва «Я і Фелікс») у американських університетах, тішуся гарною якістю проекції та звуку в різних залах, слухаю відгуки студентів, викладачів та інших глядачів. Перегляд фільму в Гарварді був організований Українським науковим інститутом Гарвардського університету. Під час обговорення я сиділа перед аудиторією, чекала на питання і раптом мене наздогнало давно забуте відчуття. Серед глядачів були різні українські професори, історики, інтелектуали, і я раптом знову відчула себе студенткою, яка стривожено чекає на вирок своїх вчителів, які завжди вміли знайти доречну форму для похвальби, критики або приязної розмови. «Мені здається, що своїм фільмом ви, якщо можна так висловитися, будуєте певні містки між своїм і моїм, … частково втраченим, поколінням», - сказала пані Оля Гнатюк, взявши мікрофон. А я слухала її щемкий відгук і думала: як шкода, що більшість своїх учителів я вже – в прямому сенсі! – втратила, і більше ніколи не зможу показати їм своє кіно… » Ірину Цілик вважають голосом покоління. І це не перебільшення. Її голос чують у світі й відгукуються на нього. Ним промовляють нинішні сорокарічні. Перше покоління українців, не розчавлене й не покалічене російським імперським комунізмом. Ці люди спершу відчули, а тоді й усвідомили, хто вони такі, й чого вони хочуть. Їхні батьки ще живі, їхні діти вже підростають. А значить, їм є за що воювати. Від них зараз залежить, жити нам власним життям чи повертатися у рабське «навіки разом», а також – ким будуть наші діти: вільними людьми чи будівельним матеріалом для чергової російської насильницької утопії. Ірина Цілик воює не тільки своїми фільмами, книжками чи публічними виступами. Вона також при кожній нагоді розмовляє з іноземними аудиторіями: дає інтерв'ю міжнародним медіа, пише статті та есеї для міжнародних видань; веде колонки та пише пости у Фейсбуку та Інстаграмі. Цих щоденних дописів з нетерпінням чекають тисячі її «фоловерів». Можна не сумніватися, що зібраний докупи та вправно анотований «щоденник» Ірини Цілик стане колись документом епохи, віддзеркаленням багатьох злетів та розчарувань, притаманних нашому часу. Ба більше, він уже ним є. See also:- [ In Ukrainian ](/tags/ukrainian) Share on:- [ Facebook ](#) - [ Twitter ](#) - [ Linkedin ](#)