#  Колишні стипендіати та гості УНІГУ: Олександр Галенко. 

 





September 25, 2024

 

 

- [ News ](/news-categories/news)
 
 

 

Із нагоди 50-річного ювілею Українського наукового інституту Гарвардського університету продовжуємо цикл розмов з українознавцями з різних країн світу, які були лауреатами різних наукових премій та стипендій, і як гості Інституту у різні часи мали змогу брати участь в інтенсивному науковому житті Гарварду.

Як і у випадку з професоркою Варшавського університету та Києво-Могилянської Академії Олею Гнатюк, ми поставили нашому другому співрозмовникові Олександрові Галенко питання про те, що його пов'язує з Інститутом і як співпраця з УНІГУ змінила його наукову перспективу або сприяла розвитку його кар'єри.

### Із короткої довідки про себе

*Історик за фахом і за покликанням. Кандидат історичних наук (1987), доцент (1995). Тюрколог, котрий відкриває минуле історичного Півдня України, її степів та узбережжя, і тим самим пропонує переосмислення усієї історії України, як перехрестя цивілізацій та визначення місця України у світовій історії.*

*Перекладає документи і наративні джерела з османсько-турецької та інших тюркських мов.*

*До його спеціальних зацікавлень відносяться бенкетні звичаї тюрків та українців, кримсько-татарське людоловство і османська работоргівля, тюркські релікти в українській культурі.*

*Викладав у Києво-Могилянській Академії (кафедра історії), Київському національному університеті (кафедра тюркології). Останні роки бере участь у дослідженні не пограбованого половецького поховання початку 13 ст. (так званий Чунгульський курган, Запорізька область). Знахідки з цього кургану доводять причетність України до Хрестових походів.*

*Нині викладає в Київській школі економіки.*

Відповіді Олександра Галенка на наші питання виглядають скоріше як уривки з автобіографії, а також як зізнання у щирій приязні до УНІГУ.

Що ж, тим цікавіше!

### Початки

Я народився у Дніпродзержинську (так тоді називалося Кам’янське). Історією почав цікавитися змалку. Але історія Півдня України тоді розпочиналася з російських часів, що були всім знайомі й сприймалися майже як сучасність, а отже були нецікавими. Козаки чи скіфи згадувалися, але дуже мало і без якогось зв’язку з сьогоденням. Ніхто не міг пояснити значення курганів, яких було повно довкола. Запорожці навіювали почуття гордості, але над автомобілями з назвою «Запорожець» насміхалися. Тому мене більше вабило європейське середньовіччя. У Київському університеті я займався західноєвропейською історією раннього модерного часу – переважно Англією 17 – початку 18 ст. Підучив англійську, щоби читати джерела, адже на провінції іноземні мови у школах викладалися поверхово. Хотів продовжити свої студії після закінчення університету. Але до аспірантури інституту всесвітньої історії у Москві провінціалів не брали, а в Інституті історії АН УРСР в Києві мені дозволили займатися лише так званим соціалістичним будівництвом в Україні.

Після захисту кандидатської дисертації на цю тему 1987 р. у зв’язку з горбачовською перебудовою директор інституту Юрій Кондуфор в одній зі своїх програмних статей (підготовленій вченим секретарем інституту) визнав Крим епохи розвиненого та пізнього феодалізму (тобто Кримський ханат) білою плямою історії України. Я на той час добре затямив, що в Україні я можу вивчати лише українську історію, тоді як дослідження Кримського ханату дозволяло б мені щонайменше вирватися за межі нецікавої, заідеологізованої (комуністичної або «буржуазно-націоналістичної», як тоді казали) історії України, та ще й кидало науковий виклик, адже треба було вчити мови, щоби читати джерела, і ступати на наукову цілину. Зрештою було просто приємно думати про Крим, який я любив змалку, екзотичну Туреччину та славне козацьке минуле моєї малої батьківщини (Кам’янського), що утримувало мене від совєтизації.

 ![O. Halenko](/sites/g/files/omnuum4931/files/huri/files/halenko_lecture.jpg)

 

Тож я знайшов в Інституті мовознавства старі підручники з бібліотеки А. Кримського (з його автографами) і почав самотужки студіювати османсько-турецьку мову. Пересвідчившися, що мова мені дається, я у квітні 1990 р. домігся переходу у відділ інституту, що досліджував середньовічну Україну («період феодалізму»), із визнанням обраної спеціалізації. Але, звичайно, на той час в мене не було достатньої підготовки для самостійних досліджень, передусім для формулювання проблематики. Давалася взнаки відсутність середовища та брак наставництва.

### Знайомство з УНІГУ. Омелян Пріцак. Віктор Остапчук

Це, так би мовити, була передісторія, яка пояснює хронологію моїх стосунків з УНІГУ. Історія починається 3-го липня 1990 р.

Це був той день, коли професор Омелян Пріцак виступав перед колективом Інституту історії АН УРСР. Він розповів про УНІГУ, його заснування, його діяльність, і з гордістю сказав, що цей інститут існуватиме допоки існуватиме Америка. Це справило дуже сильне враження. Але для мене головне було побачити справжнього тюрколога – представника наукового середовища, до якого я теж хотів належати. Я тоді ж представився О. Пріцаку і розповів йому про свій інтерес до тюркології та до вивчення мови. Він сказав «добре» і спитав, які ще мови я знаю.

 ![O. Pritsak in Kyiv](/sites/g/files/omnuum4931/files/huri/files/pritsak_kyiv_1991.jpg)

 

Вже наступного місяця я слухав його доповідь «Що таке історія України?» на відкритті І Конгресу Міжнародної Асоціації Україністів. Я був у захваті від почутого, тому що у його доповіді обґрунтовувалася необхідність переосмислення самого предмету історії України, як минулого людства на території тодішньої Української РСР. Це надавало значення неукраїнським спільнотам, передусім історичного Півдня, включно з Кримом. Отже, я одержав дуже важливий для себе знак того, що тюркологія справді потрібна Україні і що світова тюркологія прийшла в Україну. Вже багато пізніше я переконався, що саме заснування УНІГУ тюркологом, насправді, свідчило про те, що україністика може розвиватися лише разом із тюркологією.

На тому самому конгресі я познайомився з османістом Віктором Остапчуком, який тоді щойно повернувся з архівних студій у Туреччині. Утрьох з ним і Пріцаком ми ініціювали проведення в Києві міжнародної конференції сходознавців «Україна і Османська імперія, XV–XVIII ст.» і навіть розіслали запрошення перспективним учасникам. Пріцак тоді також почав організовувати Інститут сходознавства в АН УРСР і регулярно запрошував і мене на невеличкі семінари для майбутніх співробітників.

### Створення Інституту сходознавства у Києві

Після затвердження урядом бюджету конференції (бо міжнародні конференції у радянській провінції потребували урядового рішення) я майже самотужки організував оту сходознавчу конференцію 20–26 жовтня 1991 у Києві. Також учасники виїздили на два дні у Крим. На запрошення О. Пріцака тоді зібралося майже 60 науковців з цілого світу включно з українськими істориками козацької доби. Символічна випадковість – 22 жовтня Президія АН УРСР ухвалила заснування Інституту сходознавства і призначення директором О. Пріцака. Нема причин переоцінювати значення цієї конференції для української науки, адже в Україні ще не існувало власного тюркологічного середовища (та й нині воно іще досить умовне). Погомоніли, прийняли пафосні рішення, зокрема про заснування комітету з українсько-османістичних студій, але, ясно, виконавців та фінансування не існувало. Україна вступала у переламний пострадянський час, що був дуже складним для нашої науки.

Але, безумовно, для мене персональне знайомство з провідними тюркологами і османістами світу важило дуже багато. Мене далі запросили на конференцію з османістики, скликану у Кембриджі 1992 р. Сам Пріцак тоді дуже допоміг мені підготувати доповідь. 1994 р. Віктор Остапчук «виманив» в Україну свого наукового керівника з Чиказького університету і найбільшого авторитета османістики Галіля Іналджика. 1995–1997 р. я тричі приїздив у Париж на стипендію Д. Дідро, щоби відвідувати заняття професора Жіля Вайнштайна, одного з провідних османістів, який займався українською проблематикою; ми познайомилися на «моїй» конференції у Києві. Це лише поодинокі наслідки конференції, що передусім завдячували авторитетові О. Пріцака.

1997 р. я ще раз скористався з того, і «витягнув» в Україну 13 сходознавців із Заходу та з Туреччини для участі у І Сходознавчих читаннях А. Кримського.

Між тим, В. Остапчук з 1993 до 1999 р. перебував в Україні. Він був співробітником Інституту сходознавства. Я теж приєднався до інституту, а у 1995–1999 роках обіймав посаду заступника директора. Оскільки професор Пріцак з кінця 1995 не міг регулярно навідуватись в Україну через погане здоров’я, то, фактично, я керував цією установою. Після звільнення О. Пріцака з інституту у листопаді 1998 р. я почав уже формально виконувати його обов’язки. Це - тема окремої розповіді, тому що, по суті, це була спроба перенести в українське академічне середовище модель американської наукові інституції, з центральними складниками – семінаром, бібліотекою, аспірантурою. Це був важливий досвід творення наукового мікросередовища! Але їй бракувало фінансового та адміністративного авторитету, що відбивало ситуацію у країні. Взагалі, Президія академії погрожувала інституту закриттям. Тому ця діяльність для мене не була ані легкою, ані результативною. Та вона й не мала наслідків, бо невдовзі я звільнився.

### Наукова та академічна діяльність

На 1998 р. під впливом В. Остапчука я вже визначив свою першу тему для дослідження в галузі османістики – податкові переписи османської провінції Кефе 16 ст. З цією темою збирався на стипендію Фулбрайта у Принстон, щоби дістати практику від найбільшого авторитета у цій ділянці, професора Гіта Лаурі. Тому я поїхав у Принстон, залишивши керівництво іншій особі. Перед моїм поверненням Президія НАНУ призначила ту особу керувати інститутом. Після повернення нова директорка змусила мене звільнитися, що неминуче відірвало мене від сходознавчого середовища в Україні і, звичайно, скасувало усі перспективи подальшого кар’єрного зростання в обраній професійній (сходознавчій) сфері.

Але 2001–2003 р. я 12 місяців пробув безпосередньо в УНІГУ. З них 8 місяців на стипендії ім. Д. та Е. Шклярів. Один місяць я брав участь у літній школі “Євразія та її роль у світовій історії, 1000–1800”, спонсорованій Національною Фундацією Гуманістики (National Endowment for Humanities, NEH), і ще три місяці я провів по стипендії з економічної історії. Тоді ж мене захопила тема історії міжнародної работоргівлі на теренах України. Тема була навіяна дослідженнями османських податкових переписів, і я накинувся на неї, тому що мене приваблювали бібліотечні ресурси Гарварду. Мені, однак, забракло часу на це дослідження. На цю тему, взагалі, й кількох років було би замало. Зараз я дещо іронічно називаю той період свого життя «спробою інтегруватися у світову науку». Зокрема, тоді я щосуботи велосипедом приїздив до О. Пріцака, і ми, може, зо три години розмовляли на різні наукові теми. Тоді ж я спробував вступити до аспірантури Гарварду (до інституту близькосхідних студій), але мене не прийняли. І це зрозуміло. Мені вже було 40 років, в цій галузі я був, вважай, самоуком, і вся українська тематика була ще тоді маргінальною. Можна сказати, що на тому мої формальні зв’язки з УНІГУ і скінчилися. Ну і, оскільки я опинився поза межами сходознавчого середовища в Україні, то для мого кар’єрного шляху перебування у Гарварді нічого не додало. Інша річ – дослідження.

### Ідейна спадщина УНІГУ в моїх дослідженнях

Ідеї, якими я перейнявся, будучи в УНІГУ, зокрема, під впливом О. Пріцака та В. Остапчука, вплинули і впливають понині на мої дослідження та їхні результати. Зрозуміло, що досвід співпраці з кадрами УНІГУ формував мою персональну наукову дисципліну, вимогливість, самосвідомість та методику роботи. І видимим проявом цього впливу можуть служити хоча б мої критичні публікації у відповідь на публікації деяких моїх колег. Я не вважав за можливе толерувати неграмотність і шахрайство в українській османістиці. Також я запам’ятав чимало висловлювань О. Пріцака і часто уживаю їх сам, ясна річ, що з зазначенням джерела. Думаю, головним з них було його напучування мені: «Найбільші відкриття приносять добре відомі джерела». Себто не треба полювати на нові джерела, щоби зробити відкриття. Ну, і ще одне дуже важливе: «Найголовніше в науці – поставити проблему».

Перебування в адекватному науковому середовищі підштовхнуло мене до важливого висновку: в науці немає закритих чи незручних тем. Тому я й обираю складні теми, які нерідко ведуть до неочевидних висновків. Одна з таких тем – сліди работоргівлі в українському фольклорі – стала предметом кількох статей, надрукованих у «Критиці», проекті професора Грабовича, тоді ще й директора УНІГУ. Я тішуся, що мав можливість порушити контроверсійні аспекти цієї теми. Деякі критики в Україні назвали ці мої статті епатажними, а «Літературна газета» оголосила мою «Сороміцьку історію» найгіршою статею року. Тому я більше, ніж впевнений, що без «Критики» Грабовича я би не знайшов місця для публікації цих статей. До слова, інший гарвардський професор, експерт з середньовічної історії Майкл Мак-Кормік, підтримав мої досліди ще коли я готував цю публікацію.

Без сумніву, ідея О. Пріцака щодо модифікації предмета історії України справила на мене великий вплив, і я повертався до неї у кількох статтях. Хоча я і не погоджувався із деякими аргументами професора, але я повністю поділяю його центральну ідею. Власне, ця ідея лягла в основу моєї концепції історії України як перехрестя цивілізацій. Вперше я її сформулював після згаданого вище літнього інституту NEH, що відбувся у Гарварді 2002 р.

В УНІГУ я провів 2 семінари. Перший – ще підчас перебування у Принстоні на стипендії Фулбрайта, 3 травня 1999 р. Тоді я представив перші результати своїх студій османських податкових переписів. Це, взагалі, був мій перший публічний виступ в Америці. А другий семінар в УНІГУ я провів 4 лютого 2002 р. Доповідав про те, як турецька султанша Роксолана стала українською національною героїнею. Тему я сформулював так, щоби вона була на межі україністики і тюркології. На семінар, справді, зійшлося чимало людей (чоловік тридцять, що приємно здивувало не лише мене, а й керівників УНІГУ). Доповідь мобілізувала мої попередні роздуми про паралелі між Роксоланою та образом Марусі Богуславки. Саме ці паралелі давали й продовжують живити фантазії багатьох українських істориків та фольклористів. Тому підготовка до семінару була дуже напруженою, і я у ніч перед виступом геть недоспав. Але з того часу український невільницький фольклор став предметом моїх спеціальних досліджень про реакцію українців на виклики людоловства і работоргівлі. І це привело мене до парадоксального, на перший погляд, висновку, а саме, що невільницький фольклор фіксує і досвід «турецької неволі» (не лише трагічний, а й пізнавальний щодо «розкоші турецької»), і дискурс українців, переважно селянства, про виклики неволі, в чому виразно відбилися початки національної свідомості. Це – принципово важливе свідчення прямого зв’язку між двома явищами, що творили Україну: змагання цивілізацій (колонізація степів) та формування української нації (що, власне, й зробило колонізацію степів українським феноменом). Цього висновку я дійшов нещодавно. Але поштовх від того семінару в УНІГУ досі діє й, мабуть, іще довго даватиметься взнаки, зокрема, у проекті «Українська історія: глобальна перспектива», ініційованому Т. Снайдером та В. Пінчуком. Цей проект досліджує зв'язки України із всесвітньою історією, і я радо беру у ньому участь.

Або ось іще кілька прикладів. Після того семінару 2002 року письменник та співробітник УНІГУ Володимир Діброва узяв в мене неформальне інтерв’ю. А за рік у «Критиці» вийшло його оповідання з персонажем, змальованим з мене. І з цього почалося наше з ним знайомство. Останні два роки це спілкування підтримує мій емоційний, науковий і навіть фізичний зв’язок з УНІГУ. Тішуся тим, що консультував також письменника під час написання оповідання «Земляки», навіяного думою про Самійла Кішку. Дуже важливі для мене були і два семінари, що я їх провів онлайн для курсу В. Діброви у Літній школі УНІГУ у 2023 та 2024 рр.. Цього року я мав особливо активних та інтелігентних слухачів, які поставили цікаві й корисні для мене питання.

І, нарешті, про ще один аспект співпраці з УНІГУ. Він стосується книжок, які я привіз із Принстона й Гарварда. Йдеться про словники, подаровані В. Остапчуком та Л. Гайдою. Зараз наукова література, видана за кордоном, є більш-менш доступною для українців, але в 1990-ті роки одержати їх було благословінням для моєї персональної наукової діяльності. І цінність цих дарів і понині не зменшилася.

#### Деякі з публікацій О. Галенка:

- «Wine Production, marketing and consumption in the Ottoman Crimea, 1520-1542», *Journal of Economic and Social History of the Orient (JESHO)* 47,4: 507-547
- «Wine in the public discourse and banqueting practices of the early Ottomans», *Of vines and wines: The Production and consumption of wine in Anatolian civilizations through the ages.* Peeters: Leuven-Paris-Bristol, 2017: 119-154.
- «The Harsh Landscapes of 'Mother Sarmatia': Steppe Ukraine through the Eyes of a Sixteenth-Century Polish Diplomat», *Harvard Ukrainian Studies*, Vols. 32-33 (2011-2014) \[Жнива: Essays Presented in Honor of George G. Grabowicz on His Seventieth Birthday\]: 349-376 (сo-authored by Renata Holod)
- «How a Turkish Empress Became a Champion of Ukraine» *Roxolana in European Literature, History and Culture* / G. Yermolenko ed. Ashgate, 2010. – p. 109-124
- «Що таке історія України?: Ревізуючи теорему О. Пріцака», *Омелян Пріцак: Життєпис, спадщина, наукові інтереси. До 100-річчя від дня народження.* Київ: Національний університет “Києво-Могилянська Академія,” 2021: с. 158-172
- «Трофеї половецького вождя з Чунгульського кургану: переужиток, ритуальні функції та символіка», *Археологія*, 2016, вип. 3, стр. 28-48; вип. 4, стр. 42-71 (cпівавтори Юрій Рассамакін, Воррен Вудфін, Рената Голод)
- Мустафа Наїма. Гюсейнові городи у витягу історій із заходу та сходу (Повідомлення про Україну) / Переклад з османсько-турецької Олександра Галенка та Олеся Кульчинського, студії Олександра Галенка. Київ: Вид-во Жупанського, 2016. 288 c.
- «Сороміцька історія», *Критика*, 2003, №9 (71), сс.7-11



 

 

 



 

 See also:- [ In Ukrainian ](/tags/ukrainian)
 
 

 Share on:- [     Facebook ](#)
- [     Twitter ](#)
- [     Linkedin ](#)