Ювілей Заснування Програми Українознавчих Досліджень у Гарварді

012268 Meeting with Pusey50 років тому в Гарвардському університеті було засновано програму українознавчих досліджень, першу в Сполучених Штатах Америки. Того ж року почав працювати Фонд Катедр Українознавства, метою якого була фінансова підтримка української науки та освіти в Америці. Завдяки його невтомній праці в Гарварді відкрилася кафедра української історії, а трохи згодом і кафедри української літератури й філології. План дій, розроблений ентузіастами української справи, передбачав розгортання видавничої діяльності, поширення бібліотечного фонду, впровадження до програми Гарварду літніх курсів україністики та заснування наукового інституту. І от у червні 1973 року зусилля кількох поколінь українських імігрантів у США та Канаді увінчалися успіхом: на науковій мапі світу з'явився Український науковий інститут Гарвардського університету (УНІГУ).

У 1975 році першим професором кафедри історії України ім. Михайла Грушевського став д-р Омелян Пріцак. У 1982 році першим професором кафедри української літератури ім. Дмитра Чижевського було призначено д-ра Григорія Грабовича. А у 1991 році на посаду професора кафедри української філології ім. Олександра Потебні запросили д-ра Майкла Флаєра. Наступником О. Пріцака на кафедрі історії України у 1991 році було обрано д-ра Романа Шпорлюка. Отже, можна сказати, що історія УНІГУ так чи інакше пов'язана з діяльністю цих вчених і педагогів. Тим більше, що всі вони в той чи інший час були директорами Інституту.

У зв'язку з цим ми поставили нинішньому та кожному з попередніх директорів – за винятком Омеляна Пріцака (1919 – 2006), який першим очолював УНІГУ із 1973 по 1989 роки – кілька питань:

Під час Вашого перебування на посаді директора як Ви особисто формулювали для себе ті пріоритети та завдання, над якими мусив працювати УНІГУ?
Які з цих цілей Вам вдалося досягти?
Які перешкоди Ви мусили для того подолати?
І що, на Вашу думку, було Вашим найбільшим досягненням на цій посаді?

ДИРЕКТОРИ УНІГУ ПРО СВОЇ ПЛАНИ ТА ДОСЯГНЕННЯ: РОМАН ШПОРЛЮК (1996 – 2003)

Roman SzporlukПершим на ці питання відповів історик Роман Шпорлюк. Професор Шпорлюк народився в 1933 році в містечку Гримайлові на Тернопільщині. У 1955 році він отримав ступінь магістра права в університеті ім. Марії Склодовської в Любліні (Польща). У 1961 році він одержав ступінь бакалавра із соціальних досліджень в Оксфорді (Великобританія), а у 1965 році успішно закінчив аспірантуру у Стенфордському університету (США). Після того Р. Шпорлюк був професором Мічиганського, а з 1991 року й Гарвардського університету.

«ІСТОРІЯ УНІГУ НЕ Є ІСТОРІЄЮ ЇЇ ДИРЕКТОРІВ»

Це перше, що сказав професор Шпорлюк, відповідаючи на поставлені вище питання.

РОМАН ШПОРЛЮК: Я принципово проти такої концепції. Для мене надзвичайно важливо, щоб був гарний колектив. І я намагався його створити.

Щодо пріоритетів, то мене особливо цікавила співпраця з Україною, з її науковцями – як із вже відомими вченими, так і з аспірантами та студентами – особливо зі Сходу та з Півдня України. Моєю місією (і пасією!) було сприяти інтернаціоналізації української науки та культури. Я завжди прагнув того, щоби для українців стало нормою бувати за кордоном, і щоби люди зі всього світу вважали цілком нормальним спілкуватися з Україною на рівних.

Я також приділяв багато уваги Гарвардській Літній школі. Так склалося, що я ще в 1972 році викладав тут на запрошення професора Пріцака. Тоді моїми студентами були переважно молоді люди з Канади та зі США. І я намагався зацікавити Україною всіх своїх найбільш допитливих та серйозних студентів, але не так, як це традиційно робилося, а в набагато ширшому, порівняльному контексті. Адже українська історія має сенс лише у вимірі європейської та світової історії. І на Україну треба дивитися не як на виняток чи тільки як на об'єкт акцій інших держав, але також – як на суб'єкт історії. Раніше існував погляд на Україну, як на якесь «пограниччя» чи «межову зону». Я з цим не згоден. Сама присутність України, починаючи із 17-го століття, активно впливала на те, що відбувалося як на захід, так і на схід від її кордонів. А у 20-му століття ця тенденція лише посилилася. Наприклад, як писав мій колега, італійський історик Андреа Ґраціозі, неможливо зрозуміти комунізм, не беручи до уваги те, що діялося в Україні.

«НЕМОЖЛИВО ВСЕ ВИКОНАТИ»

Але, як ви розумієте, неможливо виконати всі поставлені вище завдання. Можна лише над тим постійно працювати. Саме це ми й намагалися робити. Не буду перераховувати усі конференції, публікації, семінари та інші заходи, що відбувалися в УНІГУ під час мого директорування. Зазначу лише, що я також приділяв багато уваги польсько-українським контактам. (Не забуваймо, що не лише Львів, але й Київ займає в польській історії почесне місце.) Тому й польські вчені були частими гостями УНІГУ. А ще у 1997 році ми провели в Києві досить масштабну конференцію, присвячену річниці заснування польського журналу «Культура» в Парижі. Формально ця конференція була присвячена засновникові журналу – Єжі Ґедройцю. Її учасниками були вчені та діячі культури – з Америки, з Канади, з Польщі, з України. Особливо мені згадується професор Вандич із Єльського університету, історик Польщі та Східної Європи, який тоді вперше відвідав Київ. Ця конференція мала дуже позитивний відгук в пресі, в наукових публікаціях, як на Заході, так і в Україні та Польщі.

Крім того, просування української науки та культури передбачає й неформальні контакти. Так наприкінці 1990-х років Інститут організував тут, у Кембриджі, виставку сучасних українських художників. Багатьом із них ця виставка (для неї Гарвард люб'язно надав одне зі своїх приміщень), фактично, відкрила доступ до Америки. Такі речі важко переоцінити.

Але все ж у центрі нашої уваги завжди були наукові дослідження та викладання. Саме на той період, коли я був директором УНІГУ, стався певний демографічний зсув. На зміну так званим «етнічним українцям» прийшли американці та студенти з України, з Європи, та й практично зі всього світу. (Йдеться як про Літню школу, так і про регулярні зайняття в Гарвардському університеті.) Багато з цих студентів невдовзі стали відомими вченими, політиками, юристами, міністрами, послами, бізнесменами, урядовцями, тощо. Я вважаю, що це і є наш внесок у формування посткомуністичної генерації.

Roman Szporluk2ПРОБЛЕМИ ФІНАНСУВАННЯ

Мабуть, кожен директор рано чи пізно стикається з проблемою фінансування. Як член Виконавчого комітету я знав, що УНІГУ має певні фонди, але завжди треба було шукати додаткові джерела, які можна було би пустити на різні проекти. І в цьому відношенні мені пощастило, бо, по-перше, Гарвард нас майже в усьому підтримував, а, по-друге, Фонд Катедр Українознавства завжди з розумінням ставився до наших потреб. І тут окрема подяка належить керівникові Фонду Роману Процику.

А поза тим, хоч у нас і були певні проблеми, як фінансові, так і практичні, але нам їх так чи інакше вирішували.

«Я БУВ ЛИШЕ ЧЛЕНОМ КОЛЕКТИВУ»

Моє найбільше досягнення? Мені не дуже випадає розводитися про таке. Нехай інші про це скажуть. Я лише старався робити все, що міг. Зазначу лише, що я пишаюся тим, що я мав контакти з відомим меценатом Евгеном Шкляром і його дружиною. Евген дуже хотів купити приміщення для нашого Інституту. Я ж його переконав у тому, що набагато краще було б заснувати стипендіальну програму. І він на це радо погодився. У результаті УНІГУ отримав дуже серйозне забезпечення. І це дало нам змогу запрошувати до інституту вчених-постдокторантів. Ми свідомо взяли курс на тих, хто вже захистив докторантуру, але ще не одержав постійної наукової чи викладацької посади. Моя концепція полягала в тому, щоби запрошувати саме таких, здебільшого, молодих та здібних вчених. Протягом багатьох років стипендію імені Евгена та Деймел Шклярів одержали десятки талановитих вчених з Америки та Європи. Всі вони мали змогу не лише проводити в нас свої наукові дослідження, але й були активними учасниками наукового життя УНІГУ і всього Гарвардського університету.

Підсумовуючи, хочу сказати, що я не можу назвати 1996 – 2003 роки «періодом Шпорлюка». Тому тут не йдеться про якісь мої «особисті досягнення». УНІГУ працював як колектив, як спільнота. Все, що тоді було зроблено, є заслугою наших працівників, адміністрації, членів Виконавчого комітету інституту, моїх колег, голів кафедр. Це вони працювали над здійсненням певних завдань і тем. Повторюся: я був лише членом колективу.

Copyright © 2018 The President and Fellows of Harvard College

Address: 34 Kirkland Street, Cambridge, MA 02138
Hours of operation: 9 a.m.-5 p.m. EST
Phone: 617-495-4053
Fax: 617-495-8097
E-mail: huri@fas.harvard.edu