Україна – Європа: Панорамний Погляд На Вічну Тему

Конференція «Кордони і світ ідей: Україна та Європа»

Ukraine and EuropeКожного разу, коли йдеться про визначення політичного курсу України, на перший план виходить тема стосунків між Україною та Європою. Чи належить Україна до культурного та цивілізаційного світу, який уособлює собою континент, котрий традиційно вважав себе християнським, і який дав світові гуманізм, колоніалізм, Просвітництво, імперіалізм, концепцію прав людини, геноцид та дві світові війни? Як можна визначити «європейськість» тієї чи іншої країни? Якщо йдеться про певні «норми» або «критерії», тоді хто саме має право запроваджувати їх чи стежити за їхнім виконанням? Усі ці питання в тій чи іншій формі повстають на кожному повороті історичного розвитку України.

Щойно у видавництві Торонтського Університету в Канаді вийшла збірка статей «Україна та Європа. Спілкування на перехресті культур» (Ukraine and Europe. Cultural Encounters and Negotiations, University of Toronto Press, 2017, ISBN 978 – 1 – 4875 – 0090 – 0) під редакцією Джованни Броджі Беркофф, Марка Павлишина та Сергія Плохія. Ця збірка містить матеріали конференції «Кордони і світ ідей: Україна та Європа», яка відбулася у травні 2011 року в Міланському університеті, м. Ґарданіо, в Італії за сприяння Центру українознавчих досліджень ім. Миколи Зерова (Монашський університет, Австралія), Українського наукового інституту Гарвардського університету (США) і Департаменту лінгвістичних, літературних та філологічних досліджень Міланського університету (Італія).

Шість частин однієї теми 

Збірка складається зі вступу («Спілкування на перехресті культур»), прологу («Українська література і Європа: апорії, асиметрії та дискурси»), епілогу («Єврореволюція: Україна і нова мапа Європи») і трьох частин:

«Україна і спільний культурний простір європейського бароко»
«Повернення до європейського коріння: український романтизм і модернізм»
«Українське бачення Європи від імперських до пострадянських часів».

Вступ

У своєму вступі Джованна Броджі Беркофф, Марко Павлишин і Сергій Плохій зазначають, що «ця збірка є свідченням того, яке велике значення має сама ідея Європи для України. Автори статей з різних перспектив і в контексті різних культурних епох, розглядають стосунки України з Європою.» «Ці стосунки зазнають постійних змін. Вона також впливають на саму сутність проекту, який має назву «Європа». Нині Україна перебуває у стані пошуків своєї ідентичності, свого місця на мапі Європи. Цей процес почався не вчора і він закінчиться не завтра. Ми не знаємо, яким буде кінцевий результат цих зусиль. Але ми сподіваємося, що ця збірка допоможе читачам усвідомити значення і складність тих культурних ділем, які лежать в основі сучасних дебатів і боротьби за майбутнє України.»

Пролог

Автор прологу Г. Грабович на матеріалі більше, як двох століть існування нової української літератури пише про наявність і вплив двох протилежно спрямованих тенденцій – про- та антиєвропейської. Разом із тим, далі вчений, посилаючись на творчість Тараса Шевченка, демонструє, що поезія найбільшого українського поета, яка напряму апелює до колективного підсвідомого нації, фактично, виходить за межі цієї дихотомії. Хоча, на перший погляд, поет і не відповідає критеріям і приписам «європейськості», але, насправді, в його творах можна почути відгомін християнського містицизму й ідей європейського протестантизму.

Україна і спільний культурний простір європейського бароко

Цей розділ відкриває стаття італійського українознавця Джованни Броджі Беркофф «Мультилінгвізм та ідентичність: Новий погляд на українську літературу сімнадцятого сторіччя». В ній проф. Броджі Беркофф розглядає різні жанри церковної та світської літератури, писаної польською, старо-українською, модернізованою церковно-слов'янською, російською та латиною, авторами якої були тогочасні українці. Але «під кінець правління Мазепи українська література з її співіснуванням різних мов та усталеною системою правил і способів висловлення зайшла в глухий кут. Одначе, досвід бароко не було відкинуто. У дев'ятнадцятому й двадцятому сторіччях він став наріжним каменем відродження української культури і літератури. І тому багато елементів старої мовної парадигми, притаманної бароко, й досі лишаються невирішеними».

Стаття гарвардського лінгвіста Майкла Флаєра «Образи Покрови в Україні: Схід проти Заходу» детально розглядає походження та еволюцію цієї ікони, надзвичайно популярної в Україні. На його думку, «різноманіття й іконографічне багатство української Покрови свідчить про наявність як західних, так і східних впливів, що їх упродовж століть зазнавало українське малярство.»

Petro Mohyla, benefactor of Kyiv-MohylaУкраїнський історик Наталя Яковенко («Поняття «Європа» в українських текстах сімнадцятого – початку вісімнадцятого сторіч») пише про середовище Києво-Могилянського колегіуму та про використання ним тих самих підручників, книжок та педагогічної методики, які використовувалися в європейських католицьких університетах. І традиційно вважалося, що головним провідником цих впливів були польські навчальні заклади. Але автор, на підставі вивчення «бібліотечного реєстру» Йонікія Галятовського, твердить, що, починаючи з другої половини сімнадцятого сторіччя професори могилянського колегіуму почали користуватися підручниками, надрукованими на заході Європи.

Розвідка канадського історика Наталі Пилип'юк «Корона Катерини Александрійської» присвячена освітній системі, яку православні братства руських земель (тобто Білорусі та України) запровадили довкола 1580 року з метою пожвавлення церковного життя Русі. Ця система освіти й була місцем зустрічі європейського гуманізму з ранньомодерною культурою України.

Австрійський вчений Міхаель Мозер у статті «Заблизько до «Заходу»? Русинська мова львівського «Інструкціона» 1609-го року» розглядає мову, якою спілкувалися і друкували книжки львівські бюргери на початку 17-го сторіччя.

Американсько-канадський історик Френк Сисин («Україна і загальна криза сімнадцятого сторіччя: Повстання Хмельницького в контексті ранньо-модерних «революцій»») розглядає цю подію з перспективи загальної кризи, яку тоді переживала вся Європа. Й хоча повстання не призвело до розпаду Речі Посполитої або до створення нової незалежної держави на сході Європи, на 1660 рік на лівому боці Дніпра з'явилася Гетьманщина. І значення цього факту для подальшої української історії важко переоцінити.

Поетичні панегірики були одним із найбільш уживаних жанрів Києво-Могилянських поетів і викладачів – тодішньої української культурної еліти. Але ці твори є не лише зразками християнської моралістики. Вони також свідчать про ідеологічний дискурс освічених верств Гетьманщини за часів Івана Мазепи, чи не найбільшого патрона церкви й культури кінця 17-го сторіччя. Про це – стаття італійської дослідниці Джованни Седіної «Мудрість цноти: Панегірик Йосипа Туробойського на честь Йоасафа Кроковського».

Повернення до європейського коріння: український романтизм і модернізм

Стаття «Українська проза з 1800 по 1860 роки: У пошуках європейської модерності» австралійського літературознавця Марка Павлишина охоплює період від І. Котляревського до І. Нечуя-Левицького, від пародії на епос через сентименталізм і романтизм до реалізму. Автор, зокрема, зосереджує увагу на творчості Марка Вовчка і на мовному питанні, яке в середині 19-го сторіччя було в центрі уваги українських прозаїків.

TISSOT Victor La Russie et les russes. Kiew et Moscou. Impressions de voyage. 5948 CАмериканський вчений Едита Бояновська, посилаючись на вчення Йоганна Ґотфріда Гердера (1744 - 1803), аналізує діяльність збирачів українського фольклору («Квиток до Європи: Збірки українських народних пісень та їхні російські рецензенти, 1820 – 1830»). Вона вважає, що «українські фольклористи – дехто із них були росіянами – не лише виборювали місце України в межах імперської культури, але й кидали виклик усій русоцентричній ідеології цієї культури».

Італійський славіст Джулія Ламі («Відкриття «Малоросії»: Віктор Тіссо та образ України в західній свідомості 1880-х років») кидає світло на творчість відомого швейцарського мандрівника і письменника Віктора Тіссо, який наприкінці 19-го сторіччя подорожував Україною і залишив яскравий опис цієї країни та її волелюбного народу.

Стаття канадського літературознавця Максима Тарнавського «Традиціоналіст чи модерніст, українець чи європеєць: Коріння антимодернізму Івана Нечуя-Левицького» розглядає всі суперечливості творчості цього видатного реаліста та критика європейського модернізму. Як пише автор, «консервативна естетика Нечуя відкидала все нове, що ніс у собі модернізм, але це не був сліпий антагонізм. Він завжди реагував на конкретні твори. Навіть його сатира на Лесю Українку була внеском у спільне українське письменство, а отже, й кроком до створення всеосяжного культурного простору. І від того цей простір не зробився менш європейським чи, з естетичного погляду, антимодерністським».

Стаття австрійського славіста-літературознавця Стефана Сімонека «Західно-українські модерністи переписують Йогана Вольфгана Ґете» розповідає про поетів-молодомузівців Василя Пачовського, Петра Карманського й Богдана Лепкого. Автор пов'язує їхні пошуки ідентичності з тим впливом, який мав на них великий німецький поет. І, водночас, це – полеміка з американським літературознавцем Гарольдом Блумом та його визначенням «західного канону».

Ярослав Грицак, історик і знавець життя та творчості Івана Франка, у статті «Іван Франко у Відні: Різні концепції модерності» пише про вплив, який мало на поета життя в столиці Австро-Угорської імперії, саме тоді, коли це місто було одним з осередків нового мистецького руху, і про те, як цей досвід втілився у його творчості та політичних поглядах.

Українське бачення Європи від імперських до пострадянських часів

Канадський літературознавець Олег Ільницький у статті «Визначення «Європи»» Висока імперська культура та українська інтелігенція від Гоголя до Хвильового» дає широкий огляд того, як концепція «Європи» сприймалася українськими інтелігентами, починаючи з першої половини 19-го століття до покоління «Розстріляного відродження». Об'єктом його аналізу стають Гоголь, Квітка-Основ'яненко, Шевченко, Куліш, Драгоманов, Нечуй-Левицький, письменники «Української хати», Товкачевський та Хвильовий. На його думку, починаючи з 19-го сторіччя, «європейська» модель була найбільш привабливою для кількох поколінь українських літераторів та митців, на відміну від політиків та загалу населення.

Berlin U Bahn Schlesisches Tor 1900Володимир Коряк, Іван Ле, Аркадій Любченко, Сергій Пилипенко, Олександр Довженко, Михайль Семенко, Валеріан Підмогильний, Микола Хвильовий – для цих і багатьох інших українських письменників Берлін 1920-х років був уособленням модерності і одним із центрів мистецького модернізму. Український літературознавець Тамара Гундорова у статті «Поїзд до Європи: Берлін, як осереддя модерності в українській літературі 1920-х років» розглядає той вплив, який мали відвідини Берліна на творчість і світосприйняття провідних письменників Радянської України, та ідеї європейськості та урбанізму, які знайшли відбиток у їхній творчості.

Чеський дослідник Александр Кратохвіл («Між пам'яттю і травмою: Інтерпретація «Я (Романтика)» Миколи Хвильового») на прикладі славетного твору провідного майстра української літератури досліджує здатність красного письменства узгоджувати натяжіння між пам'яттю і травматичним досвідом, між висловленням не вербалізованих емоцій і побудовою логічного наративу.

Літературознавець Галина Гринь (Канада, США) у статті «Літературний ярмарок»: На межі нативітської традиції та західної культури» аналізує харківський альманах «Літературний ярмарок» (1928), натхненниками і редакторами якого були письменники Микола Хвильовий і Майк Йогансен. На її думку, альманах поєднував у собі ці, здавалося б, протилежні стихії. Бо «весь цей проект базувався на близькому знанні європейської культурної спадщини й на використанні цієї спадщини для створення нових мистецьких ідей».

Українсько-італійський літературознавець Оксана Пахльовська зосереджує свою увагу на творчості українських шістдесятників («Поезія шістдесятих років і Європа: Між культурою і політикою»). О. Пахльовська наголошує на тому, що нагальна потреба в переоцінці всього канону української літератури радянського періоду неможлива, доки країна не визначить питання своєї ідентичності і свого цивілізаційного вибору. Вона також аналізує зв'язок між естетикою провідних українських митців (в першу чергу, поетів, перекладачів і театральних діячів, кінематографістів) та діяльністю українських дисидентів в контексті східно-європейського демократичного руху.

Euromaidan 2013 Mstyslav Chernov Стаття польської дослідниці Олі Гнатюк «Чекаючи на Європу: Погляди публічних інтелектуалів і політична реальність напередодні Євромайдану» написана по гарячих слідах політичних подій 2004 – 2013 років. В центрі її уваги – не лише статті та промови Миколи Рябчука, Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Ярослава Грицака, Володимира Кулика та інших, але й резонанс, які ця діяльність має на суспільне та політичне життя в Україні. На її думку, вплив цих прихильників європейської ідеї в Україні є доволі обмеженим, оскільки на більшості тих форумів, на яких дебатуються ці питання, їхні заяви применшуються, спотворюються або не доходять до громадськості. «За таких умов сподіватися на якийсь резонанс, як в Україні, так і за її межами, означає видавати бажане за дійсне».

Епілог

Підсумовуючи статті й виступи своїх колег, Сергій Плохій, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, пише, що «криза, якою зараз охоплена Україна, змушує західних науковців, політиків, діячів науки і культури переглянути свій погляд на кордони Європи. У червні 2015 року лише 1% опитаних громадян Європейського Союзу ставили під сумнів право України на членство в ЄС. 31% вважав Україну європейською країною. 30% вважали, що членство в ЄС дасть їй змогу захиститися від російської агресії.» Українці, за його словами, пройшли дуже довгий шлях, перш ніж почали усвідомлювати себе європейцями. А от в Європі процес зближення з Україною лише починає набирати силу. «Але ніхто не може сказати, що в минуле немає вороття.»

Copyright © 2017 The President and Fellows of Harvard College

Address: 34 Kirkland Street, Cambridge, MA 02138
Hours of operation: 9 a.m.-5 p.m. EST
Phone: 617-495-4053
Fax: 617-495-8097
E-mail: huri@fas.harvard.edu