ЛІТНЯ ПРАКТИКА В УКРАЇНІ

Гарвардські студенти, які займаються країнами колишнього Радянського Союзу в рамках магістерської програми, часто проводять літо в Україні. Програма їхніх польових досліджень зарані узгоджується з Центром російських і євразійських досліджень ім. Дейвіса та з Українським науковим інститутом Гарвардського університету.

Якими темами найбільше цікавляться ці установи? В які міста та області України вони виряджають своїх студентів? З ким саме вони там співпрацюють? З якими враженнями та висновками вони повертаються зі своєї літньої практики?

Про все це вони детально звітують перед своїми науковими керівниками та іншими студентами. Місяць тому в гарвардському Центрі ім. Дейвіса відбувся семінар, на якому виступали четверо зі студентів, які щойно повернулися з України.

Lara Townzen and Serhii PlokhiiЛара Таунзен, яка щойно поступила на докторську програму, проходила стажування в рамках комісаріату ООН з питань біженців. Її виступ був присвячений системі захисту і нагляду за станом надання гуманітарної допомоги біженцям та переселенцям - тобто всім тим, хто втратив домівку й роботу внаслідок війни на Донбасі та анексії Криму. Вона розповіла про те, як функціонують такі програми ООН, як «Нагляд за гуманітарними потребами» та «План швидкого реагування», і які можливості та повноваження має цей комісаріат ООН в Україні, зокрема в зоні ведення бойових дій. Як стажист ООН Лара Таузен безпосередньо займалася як стратегічними, так і побутовими питаннями, що повстали перед майже півмільоном українців. Зокрема, вона розповіла про ситуацію з затримкою виплати пенсій, стипендій та інших форм соціальної допомоги тим, хто безпосередньо постраждав від цієї війни. Вона також поділилася своїми враженнями про ситуацію на блокпостах, уздовж лінії розмежування і навела приклади того, як ставляться до соціальних меншин по різні боки лінії фронту.

Метью Лаксмор провів минуле літо в Росії, збираючи матеріали для теми свого дослідження: «Пам'ять про Другу світову війну як знаряддя для масової мобілізації в путінській Росії». За його спостереженнями, головним інструментом подібної мобілізації населення на підтримку путінської політики щодо України є масові мітинги, марші, маніфестації та інші заходи, на яких Київ звинувачують у «геноциді» проти власного російськомовного населення. Так у січні 2015 року об'єднані прокремлівські сили започаткували власний Антимайдан, контрреволюційний рух, метою якого було винищення будь-яких спроб висловлення протесту в Росії. 21 лютого 2015 року тисячі людей пройшли центром Москви під головним антимайданівським транспарантом, на якому Георгієвська стрічка (символ перемоги СРСР над фашистською Німеччиною) утворював щит, котрий захищав статую сталінградської Матері-Батьківщини.

Matthew LuxmooreЦя спроба використання пам'яті про Другу світову війну як інструменту масової мобілізації росіян, не виникла у 2014 році. Насправді, вона має довгу історію. На думку Меттью Лаксмора, це вже третя «превентивна контрреволюція» з того часу, як В. Путін прийшов до влади. Перша відбулася у 2004 році, коли територією колишнього Радянського Союзу прокотилося кілька «кольорових революцій». Для Кремля це були справжні землетруси, і реакцією на них було створення пропутінського молодіжного руху «Наші». Їхніми гаслами були заклики вшанування ветеранів війни й погрози на адресу «фашистської» опозиції. Тоді «Наші» вийшли на вулиці й фактично заблокували їх на той випадок, якби опозиція спробувала розпочати протести в столиці та інших містах.

Друга контрреволюція відбулася наприкінці 2011 року, й вона збіглася з вибухом антиурядових протестів по всій Росії. Група консервативних ідеологів утворила «Антипомаранчевий комітет». Прихильники цієї організації збиралися біля пам'ятників героям війни, де влаштовували масові зарані сплановані мітинги. Час скликання цих мітингів повністю збігався з маршами опозиційних сил. І знову головним атрибутом під час найбільшого «Маршу патріотичних сил» 4 лютого 2012 року, на якому кремлівські політики таврували «фашизм», були саме Георгієвські стрічки. Тоді в московському парку Перемоги зібралося понад трьохсот тисяч людей.

Sailor and Soldier statue to defenders of Stalingrad WWIIАле чому досвід Другої світової війни й досі має такий вплив на думки та почуття росіян, особливо під час криз? Чи можна вважати це спонтанною реакцією на реальну чи удавану загрозу іззовні? Нутряним механізмом, який здатен консолідувати суспільство, яке й досі не оговталося від травм світової війни, що закінчилася сімдесят років тому? Чи російський уряд, відчуваючи загрозу внутрішньої нестабільності, свідомо використовує цей травматичний досвід для захисту власних інтересів?

Під час цієї поїздки Меттью Лаксмор побував в Росії, в Криму та в Україні. Він зустрічався і розмовляв з керівниками всіх трьох контрреволюцій. І на його думку, російське керівництво свідомо використовує пам'ять про події Великої Вітчизняної Війни (бо саме ця назва і досі несе в собі потужний ідеологічний заряд) для досягнення своїх політичних цілей. І водночас, таке ставлення до Другої світової війни є природною, передбачуваною, реакцією більшості населення, переконаного в тому, що йому загрожують зовнішні вороги.

First Soviet nuclear weapon test, Oleshkivs'ki Pisky, Emma Claire FoleyЕма-Клер Фолі до того, як вона стала студенткою Гарварда, вже більше року жила і працювала в Запоріжжі. Цього літа вона проводила дослідження в Києві, Дніпрі, Запоріжжі й Херсоні. Тема її магістерської роботи – «Українські рухи захисту довколишнього середовища за останні 30 років». У своєму виступі вона зосередилася на історії двох об'єктів, які стали символом екологічної катастрофи – тридцятикілометрова зона довкола Чорнобильського реактора і Олешківські Піски, національний парк у Херсонській області на півдні України. Останнім часом український уряд використовував цей парк як військовий тренувальний полігон, що спричинило бурхливу реакцію з боку місцевих органів влади, захисників довкілля й простих громадян.

Як у Чорнобилі, так і на Херсонщині, використання здобутків науки й техніки докорінно змінило ландшафт і все довкілля й вплинуло на стосунки між центральним урядом і місцевим населенням. Мета Еми-Клер Фолі – дослідити ці стосунки і зрозуміти, як саме різні трактування поняття «здорове довкілля» визначає і формує стосунки між українським урядом і тими, хто живе на забруднених ним територіями.

Van SickleСара Ван Сикл, яка у 2013 році протягом п'яти місяців проводила дослідження в черкаському інтернаті, зараз займається питаннями релігії та фемінізму в пострадянській Україні. Тема її роботи – «Вплив релігії на сучасне суспільство і участь жінок в українській революції». Зокрема її цікавить, як саме ці теми відбиваються в сучасному популярному мистецтві. «Я вивчаю, як саме образ жінки використовувався у тих формах образотворчого мистецтва, які з'явилися під час Євромайдану, як сприймалися ці твори, і як вони впливали на соціальну активність жінок під час Революції гідності. В сучасній науковій літературі про роль жінки у пострадянських країнах існує думка, що в цих видах мистецтва й досі домінують релігія та радянське світосприйняття. І, дійсно, це можна простежити на прикладі того, як саме митці зображають жіноче тіло. Завдяки цим двом чинникам українська культура представляє жінок, як сильну стать і як носіїв та охоронців української культури (і саме це, буцімто, відрізняє українок від західних жінок). І водночас, ці, здавалося б, нові функції є традиційними для української культури.»

Щоб дослідити всі тонкощі та суперечності (принаймні, з погляду західного фемінізму) української ситуації, Сара Ван Сикл співпрацювала зі священиками, з художницями (як іконографами, так і майстрами світського живопису) й просто з учасниками революції. І в результаті вона провела і записала півсотні інтерв'ю.

«Я вирішила зосередитися на традиційному східно-християнському мистецтві, тобто я брала інтерв'ю, в основному, у православних та греко-католиків. Я багато часу присвятила тому, щоби навчитися писати ікони, і я також застосовувала методику соціо-картографії, щоби скласти мапу частотного використання релігійних символів.»

Van Sickle presentation

Виступ Сари Ван Сикл відрізнявся від усіх інших звітів тим, що в ньому пульсувало реальне життя України, яке в наукових презентація часто зводиться до цифр і схем. І це не дивно. Бо майже всі, про кого вона розповідала на цьому семінарі стали її друзями.

«Я думаю, - підсумувала вона свій виступ, - що зараз нам дуже важливо ставити під сумнів усталені концепції західної науки, яка твердить, ніби на пострадянському просторі релігія втратила свій вплив, а отже, й не варто її вивчати.»

А в науці, як і скрізь, майбутнє завжди – за молоддю.

Copyright © 2017 The President and Fellows of Harvard College

Address: 34 Kirkland Street, Cambridge, MA 02138
Hours of operation: 9 a.m.-5 p.m. EST
Phone: 617-495-4053
Fax: 617-495-8097
E-mail: huri@fas.harvard.edu